Перед самим ранком, трохи затримавши світанок і не давши змоги зорі розгорітись, густий, збитий незримими клубами туман ліг на землю, втопивши все, що росло і стояло на ній. Дрібними намистинками осідав він на тенетах ще не бадьорих павученят, великими краплями зависав на оголених гілках ... Але ось тьмяний-білим колом завидніло ранішнє сонце, і тут же, стаючи дедалі рідкішим, сам собою без вітру став зникати туман, а разом з ним зникала і тиша. Автоматними чергами прострекотіли в сосняку сороки, загомоніли біля клуні горобці, а зверху долинув гавкітливий голос галок. Там, у чистій, немов ретельно вимитій блакиті, набравши висоту, вже летіли, взявши курс на південний захід, довжелезні грачині каравани, і в кожному, як попутники, кілька галок. І самі собою спливають у свідомості рядки: «Пізня осінь. Граки відлетіли. Ліс оголився, поля спорожніли ... »

У кожної весни є два грандіозних явища природи - повідь і пташиний переліт. Повідь починається льодоходом, переліт - поверненням граків. Немає ніякого порядку в хаосі розбитих крижин, що мчать річковими долинами, немає ані порядку, ані ладу в нескінченному чорному потоці птахів, що вертаються на рідні гніздівлі. Знявшись із зимівель, грачині зграї в дорозі не вичікують кращих обставин. Вони вже не можуть через якісь затримки відстати від весни, вони можуть тільки обігнати її трохи. Летять вони першими з перших, і під їх крилами не квітуча і прогріта земля, а засніжені рівнини з випадковими проталинах і поглинуті мовчазною дрімотою ліси.