Погода чудова. Наприкінці першої декади вересня осінь нагадала про себе, змусила згадати про теплу одежу, а затим — знову бабине літо. Синоптики стверджують — сьогорічний вересень б'є рекорди по теплу. Наш степ може згоріти вже в кінці травня, а нині там і тут плями зелені трохи тьмяні, покриті пилякою, але зелені. Ідучи з Одеси, звернув увагу, що правобережний степ рудий, випалений сонцем. У нас же, в Таврії, відбулося диво: в ніч з 13 на 14 серпня випало 156 мм дощу — п'ятимісячна норма. Степ вдячний, уже більше місяця немає дощу і тримається спека до 30 градусів, а він пам'ятає ту повінь і зеленіє.

Уже на в'їзді у Партизанський (Попівський) під промайнуло кілька соколиків. Трійка з них сидить на чахлому кущику — все що лишилося від невеликого вітровпору. Три кібці — дві помаранчеві самички і чорний «кавалер».


Кібчик в польоті

А далі пташок усе більше й більше. Кілька десятків соколиків шугають над подом. Переважно кібці, але є й боривітри. Це явно перелітна зграя, яка зупинилася підгодуватися. Можливо, що вже ввечері вони знімуться в далеку дорогу — аж на південь Африки. А поки розкошують у сірогозській саванні. А ось лунів, які, зазвичай, з'являються вже наприкінці серпня, немає зовсмі.

Настрій бадьорий. Проїхавши лід, завертаю праворуч. Цей шлях кілька років тому привів до зустрічі з вовками. Умови для них підходящі. Навколо соняшникові поля — це їхні улюблені схованки. Частина соняшників уже зібрана, інші задумливо поопускали важкі голови. На повороті з шумом злітає велика зграя вгодованих куріпок. Квітнуть кущики кермеку. Із вітровпору злітає хижий птах. Здається, не канюк, а орел. Рівні крила, ширяє й стрімко набирає висоту. Приємна зустріч. їду далі. Начебто вже пора повертати, але спереду манить гарний зелений вітровпор. Може вздовж нього збереглася дорога?


Сірі куріпки в степу

Ні, фермери обробили поле впритул до дубової посадки. Ну, що ж, уперед. Доїжджаю аж до польової дороги, що з'єднує обидва Торгаї — Верхні й Нижні. Вздовж дороги велика посадка, хоч нею добре погуляла сокира, але чимало дерев збереглося, піднімається міцна молода поросль. Ліворуч закультивоване поле. З вітровпору злітає орел, проводжаю його поглядом. Темна спина зі світлішими рудуватими надкриллями, світле надхвістя й темний хвіст. Низ трохи світліший зі світлою смугою підкрил.

У небі до нього приєднується ще один, вони тримаються купи й набирають висоту. А з лісосмуги досить близько злітає ще один трохи розкуйовджений із рудим надхвістям. Скоріш за все молодий птах. Вони набирають висоту й зникають над сусіднім полем. Політ — ширяння, легкість із якою набирають висоту, рівні розчепірені крила — все вказує на орлів.


Великий підорлик

Іду далі. Справа за деревами промайнув ще один хижак, інший — з дерева шугонув донизу. Врешті на краю поля знову бачу трійку орлів. Думаю, що це та ж сімейка. Зустріти дві сім'ї на одному полі — це було б занадто. Знову повертаю на паралельну дорогу, тепер уже назад. Невелика зграя гайвороння й кілька гав перелітають дорогу. А за ними, на краю цього ж поля, з'являється ще один орел. Від попередніх він дещо відрізняється більш світлими сріблястими підкриллями. Перелетівши по діагоналі край поля, він сів неподалік на перпендикулярному вітровпорі. Вигляд у нього якийсь невдоволений. Мабуть, затероризували граки. Я ж їду далі. Ближче до села знову піднімаю хижого птаха. Схожий, але не такий. Крила, якими він майже весь час махає, навіть не намагаючись ширяти й набирати висоту, зігнуті. Неявно канюк.

Поїздка моя наближається до кінця. Остання зустріч — кіт. Молодий, смугастий. Він, мишкуючи, забрів далеко від села. А може і взагалі на певний час оселився в полі. Осінь зажене його додому. Я ж звертаюсь до довідників. За виглядом та забарвленням птахи схожі на степових орлів. Але одразу чотири цих надзвичайно рідкісних птахи на одному полі, — це було б схоже на казку. До того ж степовий орел масивніший, більш величний. Мої ж знайомі за габаритами не так уже й відрізняються від канюків. Хоча з чим порівнювати? З небом, степом? Швидше за все це були підорлики, їхня сім'я, чи сімї вже багато років живуть у так званому заказнику. Кого ж я зустрів?


Самки дрохв

Чи сімейство, що розрослося, чи може перелітних, які зупинилися відпочити й підгодуватися, а може новоселів, які освоюють цей віддалений від людей куточок степу? Хто знає? Взимку саме тут іноді зупиняються дрофи. Хай же вони й надалі продовжують радувати нас і прикрашати небо і степ.