У багатому світі пернатих навряд чи знайдеться хоча б один вид птахів, який у когось з людей викликав би відразу. Птахи можуть бути чудернацькими, дивними, кумедними, трохи недоладними, в чомусь незграбними, а найчастіше – милими, чудовими, чарівними, зворушливими. Найвишуканіші з них отримують особливе звання – птах-красень або ж в українській мові, як синонім, птах-білозір. Білий – це не тільки сучасне означення кольору, в минулому так нерідко називали гарні, приємні речі. Білозорий – отже, красивий для ока. В нашій фауні кілька сотень видів птахів, та за яскравістю і вишуканістю забарвлення далеко не кожен може претендувати на це звання.

Буває, що одного з таких красенів вперше помічаєш не завдяки оригінальному кольору оперення, я через його неабиякий спів. І трапляється це іноді в не дуже мальовничому місці... Років зо два тому почистили старий меліоративний канал. Екскаватором повивертали на береги купи мулу, подекуди спиляли вільшняк, щоб було легше проїхати, згорнули рештки гілок чи то в копиці, чи в стоси. Скрізь кричущий хаос, так би мовити, творчої діяльності людини. І все це почало швидко заростати вербовим чагарником. Але саме в такому місці весняного сонячного ранку раптом чуєш напрочуд дзвінку, мелодійну пісню, тривалу, з частими змінами ритму, іноді тріскотливу, в якій вгадуються уривки з пісень багатьох співочих птахів. Крадькома підходиш до поки що непоміченого співака. Аж ось бачиш, що на вершечку напівобламаної козячої верби сидить маленька пташина. Хвіст трохи піднятий догори, крила трохи опущені, пір'я на волі і грудях не притиснуте, а трохи розпушене, наче виставлене на показ. Птаха виспівує, висвистує, лише не витьохкує.

Неквапливо підводиш бінокль до очей, і співак перед тобою, як намальований. Та пташина вже помітила стороннього, припинила спів і хутчіш майнула в сплетіння нагорнутих гілок. Чи ж побачиш ще її? Минає не більше хвилини, і знайомий спів чути вже нам у більшій віддалі. Втім роздивитись пташку вдалося з першого разу. Над очима широкі білі смуги, а горло і воло бірюзово-блакитні – це синьошийка. Такий чистий синій колір в оперенні зовсім нечасто побачиш у наших птахів. А у пташини, що привернула увагу своїм співом, на синьому кольорі ще й біла пляма, наче клаптик сліпучо-чистої хмаринки зіркою скотився до неї, як прикраса. Тим-то синьошийка так хизувалася перед світом, сидячи на вершечку верби.

Іншого разу під час екскурсії на тому ж меліоративному каналі довелося зустріти ще одну синьошийку, але зірочка у неї на волі була іржасто-червоного кольору, наче вуглинка, що потроху жевріє. Злітаючи в токовому польоті, птах розгорнув хвоста, і на ньому засвітився рудий колір основи. Вже потім з'ясувалося, що перша пташка була, так би мовити, нашою, оскільки такі особини гніздяться майже скрізь на захід від Дніпра, а друга – гостею, що прямувала у Прибалтику чи Скандинавію. Проте в східній частині нашої країни теж гніздяться синьошийки з "вуглинками" на волі. В одних випадках вчені вважають, що в Україні гніздиться два підвиди синьошийки і ще один мігрує через нашу територію, в інших, що синьошийка має дві кольорові форми – з білою плямою та іржасто-червоною. В природі можна зустріти птахів з ледь рудуватою або з помірно рудою плямою і навіть з цілком синіми горлом і волом, без будь-якої плями.

Згадані особливості в забарвленні птахів не залишилися поза увагою людини. Тому до назви "синьошийка" в українській мові є дуже характерні синоніми. Птахів з іржасто-червоною плямою ще називають "зірка". От вам і пекучого кольору зірка-жаринка, наприклад з сузір'я Стожари. А птахів, у яких біла пляма на волі, ще звуть "біломушка". В нашій мові "мушка" означає також вроджену невелику пляму чи то на шкірі, чи на пір'ї, як у синьошийки.

Гніздяться синьо-шийки в лісовій і лісостеповій смугах Європи та північній частини Азії, поширені навіть на Алясці. В Україні їх нема на гніздуванні лише в Карпатах та посушливих районах степової смуги, зокрема в Криму. У нас ці птахи не надто численні, хоча останніми роками почали гніздитися в південніших районах, ніж раніше. А от під час міграцій можуть траплятися скрізь. Мігрують вони лише вночі, власне як багато інших перелітних птахів. Повертаються в місця гніздування в кінці березня – першій половині квітня, причому першими з'являються самці і одразу займають придатні для гніздування ділянки. Найпривабливішими для синьошийок є порослі кущами береги невеликих водойм, в тому числі й штучних, краї очеретяних заростей на сухих місцинах.

До появи самок самці співають особливо активно. Синьошийка належить до прямих родичів соловейка, найвіртуознішого пісняра серед наших птахів. За систематикою, їх об'єднують в один рід Соловейко. Тож можна сказати, що її вокальні здібності визнані на найвищому офіційному рівні. Проте синьошийка – неперевершений імітатор співу інших голосистих птахів і завдяки цьому може отримувати великі переваги в обранні місць для гніздування. Саме через таке уміння деякі дослідники називають її жахом прибережних чагарників. Чому так?

Багато птахів різних видів в свою пісню вставляють фрази погрози, попередження, заявляючи таким чином супернику про права на обрану територію. Синьошийка вплітає ці запозичені погрозливі звуки у власну пісню, причому дуже вміло маніпулює ними: може подавати їх частіше, може, навпаки, уповільнювати їх, може посилювати звучання, робити його чистішим. Все це збиває справжнього господаря цих звуків з пантелику, оскільки чим досконаліше звучання погрози у суперника, тим його вважають сильнішим. Своєю піснею такій синьошийці-чаклунці вдається постійно тримати своїх співочих сусідів у підкореному стані. Власне, російська назва птаха – варакушка походить від слів "враки", "враль", що в українській мові відповідає "брехня", "перебріхувач", тобто птах, який може вводити в оману, і в першу чергу своїх пернатих побратимів.

В час найзавзятішого співу на території самця з'являється самка, відмінна від свого обранця тим, що коли синій колір у неї й буває, то лише в незначній кількості на волі, а іржасто-червоної плями нема ніколи. Вона й займається пошуками місця для гнізда та його влаштуванням. Гніздо вимощується на землі в потайному місці під прикриттям куща або загущеної трави. В сплетеному з корінців і дрібних стебел гнізді, ківшик якого вистелений м'якішим сухим зіллям з домішкою волосся, шерсті, рослинного пуху, в травні – на початку червня з'являються сірувато-оливкові яйця, поцятковані дрібними бурими плямами. Їх у кладці зазвичай 4-6, і насиджуванням кладки займається виключно самка. В цей час самець продовжує свої вокальні вправи, проте його спів вже не такий напружений, в ньому меншає тріскотливих звуків.

Після двотижневого насиджування у синьошийок з'являються жовтороті нащадки, про яких піклуються обидва батьки, і тоді стає не до співів. Поживою для пташенят стають різні дрібні комахи та їх личинки, а також інші безхребетні, яких дорослі збирають на поверхні землі, у приземній частині трави і кущів. Доводиться поквапливо збирати корм, щоб втамувати голод пташенят. Ростуть вони так само швидко, як проворно їм носять корм батьки. У двотижневому віці молоді синьошийки залишають гніздо, щоб ще близько тижня бути під опікою дорослих. А потім вони стають цілком самостійними, хоча можуть триматися родинною групою. В цей час молоді синьошийки забарвленням дуже подібні до молодих вільшанок, та руда основа хвоста не дозволяє сплутати їх. Невдовзі всі синьошийки-цьоголітки стають схожими на дорослих самок.

Кочові синьошийки поводяться потаємно, завжди тримаються серед кущів, нерідко, крім комах, збираючи достиглі ягоди бузини, черемхи. Відлітають вони від нас у вересні – на початку жовтня і зимують у Північній Африці.

 Не можна сказати, що синьошийка знаходиться в загрозливому стані, хоча очищення від чагарників прибережних смуг біля ставків, озер, каналів суттєво впливає на її чисельність. Та з відростанням чагарника відновлюється і гніздування синьошийки.

Поштова марка із зображенням синьошийки