Ми всі добре знаємо і любимо білого лелеку, цього, по суті, напівсвійського птаха, чиї величезні гнізда можна бачити не тільки на старих деревах, а й на дахах будинків, на водокачках телеграфних стовпах тощо. Іноді дивуєшся: як таку велику, важку й неміцну, на перший погляд, «будівлю» з сучків і гілок роками не зруйнують дощ, сніг, грози й навіть вітрюгани. Що не кажи — надійний прихисток для яєчок і пташенят.


Лелека білий

Найчастіше наша зустріч з лелекою відбувається на подвір'ї, де він спокійнісінько походжає серед свійського птаства, або на березі ставка чи річки. Тут він ласує жабками, а нерідко вичікує, поки рибалки почастують його дрібною рибинкою.

З лелекою у нас і в багатьох інших народів пов'язано чимало поетичних легенд, його люблять, оберігають, турбуються про нього. Зруйнувати гніздо лелеки вважалося у народі великим гріхом.

Та не всі, мабуть, знають, що у білого лелеки є близький родич — чорний лелека. Вони різняться не лише забарвленням (у чорного лелеки переважають чорні або чорно-бурі барви), а й поведінкою і способом життя. Якщо білий лелека птах небоязкий, «товариський», увесь час тримається поблизу людського житла, то чорний, навпаки, дуже обережний, лякливий, так би мовити, відлюдкуватий птах, що обирає собі для житла найглухіші хащі старого лісу. Людей остерігається, близьке до себе не підпускає. Ось цього гордовитого і неприступного птаха, занесеного до Червоної книги України, я й мріяв сфотографувати. Чорних лелек залишилося в наших лісах дуже мало, і з кожним роком їх стає дедалі менше. Ви можете здивуватися: це ж не мисливський птах, на нього ніхто не полює. Так, не полює, проте люди вирубують старі ділянки лісу, осушують ліісові болота. Чорні лелеки змушені покидати зручні для них місця гніздування, багато їх гине. Це, мабуть, і є головною причиною поступового, але досить помітного зменшення їх чисельності і скорочення ареалу, тобто меж поширення.


Лелека чорний з пташенятами

Чорний лелека цікавив мене як зоолога-натураліста. Дізнавшись, що він гніздиться в одному із заповідників, я твердо вирішив поїхати до нього в гості. Звичайно, як завжди, я передусім поміркував, в який спосіб можна краще сфотографувати цього полохливого птаха. Найнадійніший, не раз перевірений — із засідки коло гнізда, десь у середині чи наприкінці травня, коли в гніздах лежать яєчка або вже вивелися пташенята і можна підстерегти когось з дорослих птахів, коли вони сидять на гнізді або прилітають з кормом і годують пташенят. Та як підібратися до птаха на метрів п'ятнадцять—двадцять? «На місці зорієнтуюсь»,— вирішив я і став збиратися в поїздку у заповідник.

Досвід попередніх великих і малих експедицій свідчив, що не так страшно забувати взяти щось з одягу чи побутових дрібниць (все це можна знайти у крамницях на місці), як усе необхідне для фотозйомки. А тут потрібні десятки різних «дрібниць». У мене завжди напоготові робочий список цих речей, отож, я кладу усе в рюкзак за цим списком. Передусім — фотоапарати, змінні об'єктиви, експонометр, штатив, перехідні кільця, лампу-спалах, світлофільтри і ще всілякі дрібнички, кожна з яких може конче згодитися. Дуже важливо запастися надійною фотоплівкою, що її не завжди знайдеш навіть у великих містах, не кажучи вже про маленькі населені пункти. Крім цього, потрібний деякий інструмент для можливого ремонту і т. д. Не слід забувати і про засоби маскування, такі, скажімо, як різні намети, «хисти» тощо.

Я з цією метою користуюся і звичайною старою парасолькою. Припасовую її на фотоштатив (це легко зробити за допомогою перехідної гайки) і всередину першого ніжками вставляю другий штатив, на якому кріпиться апарат з телеоб'єктивом. Зверху на парасольку накидаю простирадло (бажано з зеленої або жовто- чи коричнево-зеленої легкої тканини, в якій прорізані віконця для об'єктива). Біля штативів ставлю маленький рибальський складний стільчик — і маскування готове. Робиться воно швидко, за якихось десять—п'ятнадцять хвилин. На купол «намету» можна накидати трави, мох, зелених гілочок. Вся споруда легка, портативна, і її без особливих зусиль можна переносити з місця на місце. Скільки щасливих годин просидів я на стільчику або стояв на колінах у таких «наметах» і скільки цікавого спостерігав і фіксував на плівку! Навіть найобережніші звірі і птахи дуже швидко звикають до такого «намету», якщо, звичайно, не дуже видавати себе.


Лелека чорний і лелека білий

Але до того, як знімати чорного лелеку, я фотографував переважно невеликих птахів і звірят, тому побоювався, що цей полохливий птах не опуститься на гніздо, коли помітить під деревом мій сховок. Що ж, у такому разі доведеться помізкувати, придумати щось нове. Один мій приятель, майстер на всі руки, порадив мені взяти велику пляжну парасолю і закріпити її за допомогою системи дюралевих трубочок. Виходить великий намет, у якому не лише сидіти, навіть лежати можна, поклавши поруч все свої фотоначиння. Цю велику парасолю, вкриту зверху маскувальною тканиною, легко переносити. Здаля вона нагадує зелений горбочок, порослий травою, і її не лякаються птахи. У складеному вигляді вся споруда, займає небагато місця, легка в транспортуванні. Спереду і з боків у парасольці прорізують віконця для об'єктива, на які нашиваються коротенькі «рукавчики». Добре також прикрити парасольку зверху усілякою рослинністю. Я так детально розповідаю про свої маскувальні споруди тому, що до мене ними ніхто не користувався, і мені дуже кортіло випробувати їх на такому заманливому об'єкті, як чорний лелека.

Врешті усе було готове. Узявши чотириденну відпустку, я вирушив на автобусну зупинку з великим рюкзаком і парасолею в чохлі. До заповідника дістався за кілька годин. Тут мене радо зустріли старі знайомі — наукові працівники і службовці заповідника та лісництва. Я почувався, як удома. Але з погодою не поталанило. Небо заволокли чорні хмари, накрапав дощ, дерева скрипіли і гнулися додолу від сильного південно-західного вітру, що не віщував покращення погоди найближчим часом. А у мене ж лише чотири дні! Та що вдієш? Поспілкувавшись з працівниками заповідника, я усе-таки зважився наступного дня навідатися до гнізда чорного лелеки. Таких гнізд у заповіднику було четверо. Я зупинив свій вибір на тому, що знаходилося порівняно недалеко і було розташоване на старому вулику-борті на висоті якихось сім-вісім метрів від землі. Надвечір вітер трохи вщух, дощ перестав, І я бродив лісом навколо садиби заповідника. Після доту особливо пахли молоді травневі листочки, зелена свіжа хвоя, весняні квіти — повітря таке, що здається, не надихаєшся ним. Звідусюд лунали пташині співи. Вели у цьому хорі зяблики. їх тут було надзвичайно багато, вони сиділи і співали майже на кожному дереві. Чути було голоси синиць, вівчариків, кропив'янок, вівсянок, дроздів. Ці пташині співи похмурого дня надзвичайно втішили мене — мабуть, назавтра випогодиться.



Так воно й вийшло. Вранці вирушили до місця, де прижився чорний лелека. У лісі було тихо, тепло, хоч сонце все ще ховалося у хмарах. До гнізда було кілометрів сім, і ми, не поспішаючи, дісталися до нього десь через годину. Метрів за триста злізли з підводи і удвох з лісником Миколою пішли до гнізда, яке було видно здалеку. Птахи побудували його на старій борті, що була покладена горизонтально на дві товсті розлогі гілки. Вона слугувала надійною опорою для гнізда, складеного з доволі товстих гілок. Спершу нам здалося, що в гнізді нікого немає. Але ми помилилися. Ось з'явилася голова з довгим червоним дзьобом, відтак крило і нарешті на гнізді на повен зріст піднявся птах. Він потягнувся, переступив з ноги на ногу, трохи потупцявся на місці і знову сів на кладку. Тепер нам було видно лише чорний горбочок його голови.

«Холодно, немає сонця, тому й сидить міцно,— прошепотів Микола. — Завтра, може, сонечко прогляне, то й прийдемо сюди удосвіта. Ось там, на полянці, де зграйка берізок, складемо твій «віг-вам», а тоді потихеньку, своїм ходом дочимчикуєш з ним до тієї молодої осички. Звідти гніздо буде видно, як на долоні. Та й близько до нього — метрів дванадцять—п'ятнадцять. Ближче підходити не слід, бо заважатимуть гілки і край гнізда закриватиме птаха більше як наполовину». Я роздивився і був вражений тим, як вдало Микола вибрав місце для зйомки. Кращого й не знайдеш. Щоб не злякати птаха, ми потихеньку подалися назад.

Спати ліг завчасу, та заснути не міг. Задрімав уже далеко за північ. Збудив мене стук у вікно. «Вставай, випогодилося, небо зоряне. Я вже й коня запріг, час вирушати»,— гукав Микола. Я швиденько вдягнувся, узяв своє начиння і зручно вмостився на підводі. їхали ми вже знайомою дорогою до заповітного куточка Старого лісу, де сидить у гнізді чорний лелека...

Коли прибули на місце, небо на сході вже помітно посвітлішало, треба було поспішати. Микола швиденько допоміг мені зібрати каркас «вігвама». Вчора ми двічі збирали його, тож нині навіть у темряві все зробили як слід. Я надів своє фотоспорядження, почепив на руку складний стільчик, вліз під парасолю і, тримаючи її за держало, став наближатися до гнізда. Микола спершу йшов поряд, підтримував краї парасолі, що увесь час, наче жива істота, чіплялася за кожний кущик. Потім він зостався, а я потупцяв далі, до самотньої осички. Звечора все здавалося простіше. І справді, хіба важко пройти двадцять—тридцять кроків? Але у передсвітанковому лісі зробити це було не так уже й просто. Я ступав дуже обережно, та клята парасоля і краї простирадла за кожним кроком заважали рухові, а під ногами хрускотіли сухі гілочки. Я вже добряче стомився, але продовжував тягнути на собі досить важке причандалля і парасолю, мов равлик свою хатинку. Аж ось нарешті і рятівна осичка. Я опустив на землю ношу, полегшено зітхнув, віддихався і почав освоювати своє житло. Поставив «вігвам» так, що вхід до нього був з протилежного від гнізда боку; добре закріпив його за допомогою кількох кілочків і шматків м'якого дроту, накидав зверху зелених гілок, листя папороті, відійшов на крок і оглянув споруду. Вона нагадувала горбок, порослий травою.



Гніздо чорніло на тлі вранішнього неба. Там було тихо, жодного руху. Я заліз у намет, сів на стільчик і став розкладати апаратуру. Звісно, робив це дуже обережно, підсвічуючи собі маленьким електричним ліхтариком. За кілька хвилин все було готове. Штатив стояв міцно. На ньому на спеціальній міцній голівці я закріпив телеоб'єктив, до якого ззаду пригвинтив фотоапарат. Збоку, під руками поклав усе, що ще могло знадобитися.

Цього разу я озброївся двома дзеркальними камерами — вузькоплівкою («Практика») і широкоплівкою («Пентакон»). Обидві ці камери слугують мені вже багато років І жодного разу не підводили. А телеоб'єктив з фокусом 300 мм у мене лише один, але за допомогою перехідника я можу легке і швидко переставити його з однієї камери на другу. Приготувавшись, я обережно визирнув у віконце. Надворі вже розвиднілося. Небо було вкрите хмарами, але на сході рожевіла світла смужка, отже, можна було сподіватися сонячної погоди.

За якийсь час ліс прокинувся, сповнившись звуками і пахощами. Я насолоджувався цими хвилинами вимушеного неробства. Не треба було нікуди поспішати, щось робити поквапом, і я став наслухати пташині голоси. Перший обізвався співочий дрізд, за ним — вільшанка, потім чорний дрізд. Неподалік над болітцем біля лісового струмка, ніби овечка, за мекав бекас, пролетіла маленька качка-чирок. Непомітно долучала свої голоси пташина дрібнота — зяблики, вівчарики, лісові щеврики, строкаті мухоловки. А Б маленькому вологому ярочку, наче дзвіночок, розсипала свої трелі крихітка — волове очко. Слухав я ці голоси і думав: як хороше, як цікаво читати книгу живої природи! Хоч і не все в ній ясно, не все зрозуміло, але тим краще — більше лишається великих і малих загадок, більше можливостей для маленьких відкриттів, кожне з яких зігріває серце.

Минуло близько години. Сонце піднялося високо над обрієм, але його закрили хмари. Мій лелека все ще не підводився у гнізді. Я став уже нетерпеливитись, як раптом у повітрі майнула тінь великого птаха, і кроків за п'ятдесят від дерева, де було гніздо, на товстий сук сухої берези сів чорний лелека. Хто це був — самець чи самичка — важко сказати, бо зовні вони майже не відрізняються одне від одного. Але мені чомусь здалося, що це прилетів батько, а в гнізді на яйцях сидить самичка. У лелек насиджують яйця обидва птахи, та мені хотілося думати, що цієї дощової прохолодної ночі саме мати оберігає їх у гнізді.



Нарешті птах, що сидів у гнізді, випростався, змахнув крилами і злетів з гнізда так швидко, що я ледве встиг лише раз «клацнути». Він підлетів до лелеки, що сидів на суку, вмостився біля нього на гілці, а відтак полетів до річки. Той, що лишився, стояв на одній нозі І спокійнісінько чистив пір'я. «Ну, лети ж до гнізда» — по думки наказував я. Та лелека продовжував чепуритися. Минуло ще півгодини, і лелека все ж перелетів до гнізда, але сів на гілку позаду нього, гак що мені було видно лише краєчок голови з дзьобом і частину шиї. Птах дивився прямісінько на мій прихисток. Мабуть, щось його непокоїло, хоч засідка (я в цьому був переконаний), замаскована бездоганно. Та й я сидів непорушно, наче закам'янів. В чому ж річ? Може, зорова пам'ять підказувала птахові, що щось змінилося на цій місцині і на нього чигає небезпека? І от він стоїть і дивиться у мій бік, а мені здається, що птах дивиться мені просто у вічі. Так тривало досить довго, та я не відривав ока від окуляра лінзи, боячись проґавити слушний момент для зйомки, найважливіший, якого не повернеш.

Від незручної пози розболілася шия, та нічого не вдієш — мусиш терпіти. Наступної миті я забув про все на світі. Лелека неквапом, як у сповільненому кіно, зробив крок, за ним другий і став на край гнізда в усій своїй величній красі! А тут ще, на щастя, з-за хмар виглянуло сонце і освітило птаха на тлі зелених гілок так чітко і рельєфно, що кращого й бажати годі. Я зробив кілька знімків, поміняв діафрагму, та птах уже сидів у гнізді. Виднівся лише краєчок голівки. І знову потяглися хвилини чекання. А тим часом сонце сховалося за хмари, стали дошкуляти комарі й мошкара. Щоправда, у мене були з собою проти-комарині засоби, але всі фотоаматори добре знають, що ці хімічні речовини — активні розчинники, а це небезпечно для полірованих частин фотоапаратури. Отже, доводилося терпіти непроханих гостей. Невдовзі насунули з усіх боків хмари, став накрапати дощик, що згодом перейшов у сильний дощ. Мій прихисток надійно оберігав від дощу, але про фотозйомку годі було й думати.


Чорний лелека (молодий птах)

Настрій у мене геть зіпсувався. А тут, як на сміх, прилетів другий лелека. Якийсь час самець і самочка сиділи біля гнізда на гілці, а потім один сів на кладку, а другий, мов вартовий, лишився стояти на одній нозі на гілці.

В лісі стемніло, не лишалося жодної надії на те, що до вечора проясниться. Дощ не вщухав. І я вирішив повертатися додому. Піднявши мокрий, важкий намет і начепивши всю амуніцію, потихеньку почав відступати від дерева до знайомого березового гайка. І що цікавого: птах, який стояв коло гнізда на сторожі, спокійно спостерігав за моїм відступом і навіть не думав летіти геть! Ех, коли б сонце, скільки чудових знімків міг би я зробити того дня!

Повернулися ми у заповідник мокрі, рубця сухого не було. Дощ не вщухав цілу ніч і лише під ранок припинився. Але відпустка моя скінчилася, я мусив вертатися додому.

Читач, можливо, скаже: чи варто було їхати майже за двісті кілометрів, щоб зробити два-три фотознімки? Та й птах добре відомий: живе у багатьох зоопарках, де його спокійно можна сфотографувати. Дозволю собі з ним не погодитися. Адже річ не в кількох знімках, а в тому багатстві почуттів, яке дарує кожному фотомисливцеві, природолюбові, врешті кожній допитливій людині природа, у прагненні відкрити невідоме, сказати своє слово, може, й про знані вже речі.