У нас в Україні лишилося не так уже й багато мальовничих місць, які порівняно мало змінилися внаслідок господарської діяльності людини. А в дні моєї юності, перед Великою Вітчизняною війною, такі місця були ще в кожній області. Звичайно, для зоолога старий ліс, зелений луг, болото — справжній рай, в якому збереглося чимало цікавих диких тварин.

У пошуках таких незайманих місць я потрапив у Чорний ліс. Власне, був він не чорний, а, як усі ліси, зелений. Назвали ж його так через те, що росли тут переважно дуби й граби, тобто чорнолісся та деякі інші породи дерев.

В ті часи Чорний ліс тягнувся уздовж залізниці Київ—Дніпропетровськ від станції Цибулево аж до самої Знам'янки.

Знаменитий він був своїми велетенськими старезними столітніми дубами. У Чорному лісі я вперше зблизька вивчав орлів, про яких доти лише читав у книжках та бачив у зоопарку.


Сокіл-балабан на гнізді

Одного квітневого ранку, продираючись крізь густі непролазні лісові хащі, я почув десь високо в небі орлиний клекіт. Цей характерний звук не можна було сплутати з жодним іншим. Клекіт тут, у лісі, з блакитного неба, важко було в це повірити. Я задивився у небо і побачив великого птаха з могутніми широкими крилами, який кружляв високо над землею. Незабаром до нього підлетів ще один, і вони майже нерухомо зависли у повітрі, а відтак стали здійматися все вище й вище в небесну голубінь, поки не зникли з очей. Я ліг горілиць на землю, дістав бінокля і продовжував спостерігати за небом над лісом. За якийсь час угледів чорного шуліку, пару канюків і великого сокола. То був сокіл-балабан.

Отже, за якихаось півгодини я побачив майже всіх представників денних хижаків, які жили у Чорному лісі. Згодом знайшов тут ще два види орлів — великого підорлика і орла-карлика, а також осоїда, два види яструбів і канюка-курганника. Остання знахідка була надзвичайно цікава, бо вчені були переконані, що цей степовий птах зник з фауни України. А в Чорному лісі він, виходить, лишився і почувався непогано. Я розшукав його гніздо, щоправда, не на землі, як належить, а на дереві.


Канюк степовий (курганник)

Ще ніколи мені не доводилося бачити стількох великих птахів у лісі. А таємниця була в тому, що старезні дуби давали їм надійний прихисток, а довколишній степ — різноманітну їжу; численних ховрахів, хом'яків та інших гризунів, а також дрібних птахів, жаб, вужів.

Поки я роздивлявся, що діється в небі, неподалік почулося лопотіння крил. Я сів, озирнувся і побачив орла, який пролетів низько над лісом і опустився на дерево. Широкі розкидисті віти столітніх велетнів сплелися у високості, утворивши зелений навіс, крізь який ледве проникали сонячні промені. В лісі панували м'які зеленуваті сутінки. А довкола кричали, свистіли, співали численні дрібні пташки.

Я пішов лісом у тому напрямку, де знизився орел, і незабаром вийшов на узлісся, за яким простяглася неширока стрічка поля, а за ним, метрів за чотириста, знову стіною стояв старий дубовий ліс. Майже на самій верхівці старого дуба, що ріс трохи осторонь, я побачив величезне гніздо з товстих гілок. Воно не дуже впадало у вічі, бо було добре замасковане листям. Проте досвідчене око все ж помітило його.

Я швиденько наблизився до дерева, підняв товстого сухого сучка і пошкрябав ним по стовбуру дуба. За якусь мить наді мною залопотіли крила і я побачив, як з гнізда злетів величезний птах. Я одразу упізнав орла-могильника — одного з двох найбільших орлів, які водяться на Україні. «У гнізді або яйця або й пташенята,— подумав я.— Мабуть, потурбував самичку, яка сиділа на гнізді, а батько літає в цей час десь високо в небі, виглядаючи здобич».


Гніздо могильника

Це ж було перше в моєму житті орлине гніздо! Як же можна упустити таку нагоду? На плечі у мене висів новенький фотоапарат «ФЕД», заряджений чутливою плівкою. Я вирішив будь-що вилізти на дерево і сфотографувати гніздо та його мешканців. Таких знімків не було ще ні у мене, ні у моїх товаришів-зоологів, також завзятих фотоаматорів. Але як дістатися верхівки? Стовбур товстелезний, його не обхоплять троє таких, як я. До висоти десь триповерхового будинку на ньому жодного сучка, жодної гілки, за яку можна було б учепитися. Але вище гілки росли одна за одною, мов справжня драбина. Як же бути? Поряд із велетнем тягнувся до неба тонкий, але височенький молодий дубок. Не минуло й кількох хвилин, як я вже сидів, мов білка, на верхівці дубка. Розгойдавшись, ціпко схопився за гілку старого дуба. Знявши однією рукою ременя, пристебнув ним до гілки верхівку дубка. Тепер я мав надійну «драбину».

Діставшись гнізда, я розчаровано сів на гілці. Воно було таке велике, що нависало наді мною, мов стеля, і я навіть не міг зазирнути у нього через край, З великими труднощами і ризикуючи впасти, врешті видерся на бічну гілку і лише тоді зміг глянути у гніздо. Там лежало двоє яєць — одне біле-білісіньке, друге — з рудуватими плямками. Не гаючись, я зняв фотоапарат і на радощах витратив, фотографуючи, усю плівку. Мабуть, кожен фотоаматор зрозуміє мене — коли ще трапиться така нагода!

і Просидівши з півгодини на дереві біля гнізда, я зауважив, що обидва птахи [кружляють наді мною високо в повітрі, але навіть не пробують наблизитися. Лише час від часу я чув їхній хрипкий клекіт. І я пригадав, що читав розповіді очевидців, про те, що великі орли нападають на людину. Щоправда, йшлося не про орла-могильника, а про великого його родича — беркута. Але й цього разу, і пізніше, коли я вивчав гнізда орлів, де були яйця або пташенята, птахи не чіпали мене. Вони трималися осторонь і були дуже обережні.

Сфотографувавши гніздо в усіх можливих ракурсах і добре-таки натомившись, бо увесь час доводилося сидіти верхи на гілці, обхопивши її ногами, щоб вивільнити руки, я став поволі спускатися вниз.

Все було гаразд, поки не заходився перелазити на молодого дубка. Руки втомилися, а я, не розрахувавши сили, розв'язав ремінь однією рукою, тримаючи другою верхівку дубка. І, звичайно, не вдержав: верхівка випрямилася, ремінь відлетів метрів за п'ять і впав на землю.

А я ні в сих ні в тих лишився сидіти на гілці на чималій висоті. Сподіватися на допомогу було марно, бо ніхто не знав, куди я пішов, а до найближчого будинку лісника було близько чотирьох кілометрів. Кричи не кричи — ніхто не почує!

Що ж діяти? Як я себе лаяв за необережність і необачність! Спуститися по такому товстому голому стовбуру не зміг би без драбини або шнура навіть цирковий акробат! Єдиний порятунок — молодий дубок. А що як спробувати стрибнути на нього? Він гнучкий, міцний, мусить витримати мене. До дубка — півтора—два метри. На землі це дурниця. Але тут, на висоті... Якщо впаду — кінець. Та іншого виходу нема, треба стрибати! Прив'язую апарат за спиною, якусь мить націлююсь — і стрибаю. Обламуються малі гілочки, боляче роздираючи долоню, та все це дрібниці — я міцно тримаюся за верхівку дуба! Тільки ноги у мене тремтять від хвилювання й напруження. Спустившись на землю, я з півгодини лежав нерухомо під деревом. Пекла долоня, подряпане обличчя, та я не нарікав - радів, що переміг, що все скінчилося щасливо.


Беркут на гнізді з пташенятами

Минув час. Якось я знову навідався в ті місця. Тепер у гнізді вже були молоді орли. Наприкінці липня вони літали високо в небі разом з батьками. Протягом місяця я знайшов ще чотири гнізда орла-могильника і близько десяти гнізд інших хижих птахів. Маючи гіркий досвід, я ходив тепер не один, з двома товаришами, прихопивши міцну вірьовку, яка спокійно витримувала мене.

Фотографуючи гнізда і пташенят, я часто бачив у гнізді рештки то їжака, то ховрахів, зрідка зайця, один раз кота...

Минули роки, не стало орлів і в Чорному лісі, хіба що поодинокі пари, як і по всій Україні. І винні насамперед у цьому люди: вирубують старі, або, як їх називають лісники, «переспілі» дерева, де так люблять гніздитися орли та інші великі хижі птахи. Та й мисливці доклали рук, вбиваючи орлів то на опудала, а найчастіше просто так, для власного задоволення. І невтямки їм, якої величезної, непоправної шкоди завдають вони нашій фауні.

Орли й великі соколи занесені до Червоної України як рідкісні, і вимираючі птахи і підлягають суворій охороні. Це повинні знати всі мисливці та й не лише вони, а всі, кому не байдуже, якою буде наша земля через десять — п'ятнадцять років. А щоб зберегти цих птахів, зокрема соколів, чорного бусла, круків, не слід рубати старі дерева, а створювати там заказники.

Шкода від цих птахів, про яку іноді говорять недосвідчені люди, по суті, зовсім незначна. Та й чи можна говорити про шкоду, коли орли та інші хижаки знищують передусім хворих, слабких тварин, тобто є санітарами лісу й поля. До того ж, наприклад, орли І соколи-балабани знищують багато гризунів. За підрахунками вчених, одна пара балабанів поїдає за місяць близько трьохсот ховрахів.