Жодна з прикмет з народного календаря не віщувала такої лютої зими, як минула. Небувалий морозище жахнув у переддень нового року, снігу за два дні навалило — ні проїхати, ні пройти. Поховалися й мовчали померзлі горобці ледве попискували синиці, що ще не відлетіли від годівниць, щире співчуття викликали настовбурчені ворони, і мало не на льоту замерзали красиві чикотні.

У місті було зовсім не тепліше, ніж у лісі чи на полі, але на подвір'ях і на вулицях наче й нічого не було бенкетували на застиглих горобинах красені омелюхи. Великі зграї чубатих птахів не лякаючись ні автобусів, ні пішоходів, із завидним проворством обскубували горобинові кетяги й поспіхом ковтали тверді, як камінь, солодкуваті ягоди разом із налиплими на них сніжинками.



Різниця температур пташиного тіла і морожених ягід була, напевно, понад сімдесят градусів, але омелюхи з таким поспіхом зривали й проковтували червоні крижинки, ніби побоювалися, що не кожному дістанеться його частка. Проковтнувши три-чотири ягоди на гілці, птахи відносили в дзьобі ще по одній, проковтуючи їх уже на льоту. У сутінки всі відлетіли в ліс, а на світанку знову були біля тих дерев, які не встигли обскубти до вечора.

Усього на два тижні вистачило пернатим кочівникам потужного врожаю горобини, і зграї зникли так само раптово, як і з'явилися, чи то до весни, чи то майбутньої осені. І не вгадати "їхнього шляху, не передбачити термінів відльоту і повернення.

Сто двадцять років тому Альфред брем, починаючи свою розповідь про омелюха, написав: «Незвичайне завжди вважали дивним, тому що дивне починається там, де закінчується розуміння». Раптова й несподівана поява невідомих птахів у країнах Європи породжувала в народі забобони, вважалася причиною бід і горя дорожнечі й навіть війн. Та й с; логи тих часів знали про омелюхів небагато: перше гніздо цього птаха було знайдене в Лапландії тільки в 1856 році за нагороду в триста срібних талерів — гроші, очевидно, немалі. Давно стала зрозумілою причина осінніх і зимових нашесть омелюхів на мк і Європи і пустелі Казахстану, відомі кордони гніздової області цих птахів, вивчені розмноження, живлення, линька тощо. Але ореол загадковості навколо чубатих красенів усе-таки не зник Що задає їхнім зграям напрямок мандрівок і забезпечує повернення на батьківщину вже іншим шляхом? Адже осінні й весняні маршрути їхніх міграцій не збігаються, а зграї летять ними, не бачачи один одного, але дотримуючись одного й того ж курсу, ніби підкоряючись обов'язковому завданню, з року в рік різного.



У дитинстві я вважав омелюхів найрідкіснішими гостями нашого Підворонежжя (різних орлів, пугачів, журавлів і то частіше бачив). Так воно й було, тому що в усьому місті росло, напевно два певця горобини, урожай яких ми, випереджуючи один одного, обривали і в перший же день навчального року. А потім йшли в парк за стиглою баринкю (так у наших місцях називають глід), і птахам до початку золотої осені залишавше рубінові грона гадючого пасльону і чорні з синявою ягоди дикого винограду і смоляні кетяги бузини.

Потім був страшний час, коли в спаленому й зірваному місті не було ні людей, ні птахів. Мирний Вороніж, повертаючи собі славу зеленого міста, став позбавляти свої вулиці й сквери від одноманітності й передчасної жовтизни чужоземних кленів. Уздовж будинків і доріг піднялися ряди густих лип, широколистих каштанів, гіллястих ясенів, білокорих беріз, духмяних акацій і ніжних пісенних горобин. Із тоненьких хворостинок вирос міцні деревця, і восени все сильніше гнуться їхні гілки від наливної ваги помаранчево-багряних кетягів.

Бідних дарів у горобини не буває, з ряснотою плодів уже не могли впоратися випадкові зграйки чикотнів і снігурі. Потрібен був масовий споживач, котрий знайшовся доволі швидко: північні кочівники омелюхи включили місто до місць, обов'язкових для відвідування. І мало не кожну осінь їхні дзвінкі зграї почали зупинятися там, де бенкетували минулими роками. Якщо затримувалися десь на гарних кормах восени, прилітали взимку. Густо обліпивши горобину, омелюхи рвуть і ковтають ягоду за ягодою, і попервах навіть поспіхом ніхто не обронить жодної, але потім усе менше і горобини залишається на гілках, усе більше червоніє її на землі, асфальті чи снігу, і ніхто з птахів не спускається донизу, щоб підібрати розсипане. Мене завжди дивувала ця незрозуміла марнотратність омелюхів, однакова і при надлишку корму і при його нестачі. Кинуті ягоди не відрізняються ні виглядом, ні смаком від тих, які будуть проковтнуті Тим паче, що смак горобинового яблучка можна відчути, тільки роздавивши його в роті, а омелюхи ковтають їх цілими.



Схоже, що в деяких птахів у зграї є і щось на зразок поганої забавки. Такі, втамувавши голод, знову повертаються на кущ чи деревце і, ніби від безділля, починають зривати ягоду за ягодою і кидати їх, ніби відшукуючи якусь заповітну.

На гру це не схоже. По-перше, ні птахи, ні звірі, що живуть у зграї, не розважаються кожен сам пособі. По-друге, занадто одноманітна в усіх і ця дивна забавка, і нікого не цікавить її результат. Але ж у кожній дії мусить, бути очевидний або прихований зміст. Цей зміст стає зрозумілим тільки під весняного повернення омелюхів. Не втративши ні своєї краси, ні статності птахи, може, за старою пам'яттю, знаходять навесні оголені горобинові дерева і з талого снігу, з холодної землі підбирають квашені ягоди, рвані ними самими чи їхніми одноплемінниками. Виходить, що не смітили тоді дармовим частуванням, а робили запас на зворотній шлях нехай не для себе, але для своїх, для всіх птахів свого виду. А якби одразу підчистили все до ягідки, тугувато довелося 6 на спустошеній самими ж дорозі додому, довелося б перебиватися на смітниках яблучними качанами, на вулицях — голубиним чи воронячим кормом, в лісі — осиковими бруньками.

Усі, хто робить на зиму запас, біля нього й живуть, поки не підїдять останні крихти. Але омелюхи — кочівники: їм і з собою не взяти, і комор в них немає, куди вони ховали б зайвий корм, ось і кидають додолу чи то горобину, калину, глід чи щось інше, щоб покрило снігом. На холодній землі під снігом ягоди зберігаються майже в свіжому вигляді. Навіть якщо втратять свій привабливий вигляд плодики горобини чи глоду і трохи розкиснуть від снігової вологи, вони будуть їстівними для омелюхів, а ті ягоди, що залишаться на гілках, чи ворони обірвуть у відлигу, чи висохнуть вони від морозів, почорніють і прогіркнуть, і нікому не буде від них толку.



Вважалося, що навесні омелюхи не повертаються на батьківщину розореною ними ж осінньою дорогою, де було обскубано все до ягідки. Але в пташиному світі винятки не так рідко стають правилами, і навпаки. Тому немає нічого неймовірного в тім, що озеленення міст і насадження полезахисних лісосмуг за кілька років змінили поведінку омелюхів, які отримали справжній наддостаток корму, й зимові блукачі починають повертатися в свою тайгу тими ж місцями, де зупинялися восени.

З'їсти омелюх може справді дуже багато. Але що це за їжа? Адже найцінніше й найпоживніше з яблучок горобини й кизильника, з плодів калини і глоду — їхнє насіння — проходить через організм птаха за кілька хвилин без змін. Земля під деревами, де після годівлі відпочиває зграя омелюхів, буває всуціль устелена цим насінням. Для голубів ці відходи—справжній дарунок, і вони, штовхаючи один одного, жадібно дзьобають дармове частування.

У найхолодніший час року омелюхи і живуть винятково на ягідних соках і почуваються, очевидно, непогано. Коли дивишся, як омелюх поспіхом зриває і і ковтає проморожені в камінь ягоди, то - мимоволі відчуваєш мурашки на власній спині і починає ломити зуби. Долоня німіє від жмені холодної горобини, а птахові ж потрібно відігріти ці крижинки всередині себе своїм же теплом.



Щоб краще зрозуміти, що таке зимова трапеза омелюха, уявіть, що вам на морозі й вітрі за півхвилини потрібно проковтнути півпуда фруктового морозива і ще запити його крижаною водою чи заїсти рипучим сніжком — птахи ці навіть на такому соковитому кормі багато і часто п'ють. І не має значення, в якому вигляді буде вода: рідкому, сипучому, твердому. Аби було вдосталь.

Здається, саме в питті криється одна з причин того, що в морозне безсніжжя зграя за зграєю, як у панічній утечі, залишають місця, де смачного урожаю вистачило 6 на усіх омелюхів планети. Якщо немає чого пити, омелюхів не втримати й свіжим виноградом: відлетять, не повертаючись.

Вони все роблять разом: разом відпочивають, разом шукають корм і живляться, разом п'ють, гуртом налітаючи на маленьку калюжу, разом ночують і ніколи не сваряться. Як і в шпаків чи ластівок, омелюх-одинак — велика рідкість.

Зграю омелюхів у польоті здаля можна сприйняти за шпаків, хоча це птахи різних сезонів. Але останніми роками зграї шпаків усе частіше почали зимувати в містах Східної Європи. В омелюхів також узгоджено кожен маневр зграї, але порівняно зі шапками їх назвати асами: то вони плавно тягнуть над міськими кварталами, розшукуючи ще неочищені горобини, то до межі знижують швидкість польоту на віражах, то раптом із таким прожогом проносяться в густому плетиві гілок, що й не встежиш поглядом. І за цією майстерністю безпомилково вгадуєш лісових мешканців, які в тайговій гущавині такі ж проворні, як і в світлому рідколіссі.



Але таке стається з ними рідко: на повітряні ігри потрібна зайва енергія, натомість усе навпаки підкорене її суворій економії. Отримуючи з їжею мізерну енергію в ту пору, коли її потрібно найбільше, ніж у інші сезони, омелюхи вміють берегти її, витрачаючи денний запас тільки на особистий обігрів і переліт до місця ночівлі й назад. Ні ігор, ні зайвих польотів, ні гучних криків. Тому такі малорухливі, ніби навіть ліві або неймовірно статечні омелюхи, довірливі й нелякливі. В зайвих рухах утрачається дорогоцінне тепло, хоча птахи чудово одягнуті для негоди. Проковтнувши порцію горобинових яблучок, злітають усі на високе дерево і спокійно сидять там кілька хвилин, лише вітер куйовдить їхні зачесані назад чубчики. Але тепер у містах найвищі місця не верхівки тополь, а телевізійні антени на дахах нових будинків. І антени такі, що на кожній може, не тіснячись, сісти добра сотня птахів. Сідають не абияк, а всі грудьми до вітру й на однаковій відстані сусід від сусіда.

Яскравих барв у омелюхів небагато, але сплутати їх за зовнішністю з іншим птахом не можна. Оксамитово-чорна пляма під дзьобом і такої ж чорноти смуга через око, лимонно-жовта стрічка на кінці хвоста й вузька облямівка того ж кольору на складеному крилі. Недовгий хвіст знизу прикритий каштановими перами. Гострозачесаний чуб із червонуватим відтінком, а інше перо того кольору що не має точної назви, як колір дорожньої пилюки чи осінніх хмар, ледь підсвічених призахіднім сонцем. Краї роту окреслені білуватою облямівкою, що надає дорослому птаху схожіть із пташеням-злітком. Але найбільше дивовижне в убранні омелюха - це яскраво-червоних пластинок на кінчиках пір'я крила.



Німці називають його шовкохвостом, англійці - воскорилом, в Україні він омелюх - за особливу пристрасть до ягід омели, яку й розносить білим світом, але тільки в одному напрямку в південний бік. Російська назва - свірістель - надана за голос. Однак узимку й восени омелюхи не тільки висвистують. Окрім приємної, сріблястої трелі, є в них і інші сигнали: тиха, тріскуча, як у синиць довгохвостих, трель, якісь дзюркотливі звуки, якими птахи обмінюються, коли спокійні й ситі. Однак ці сигнали такі тихі, що їх вдається чути, лише випадково опинившись у середині зграї.

Я бував на батьківщині омелюхів, але добре знаю лише ту половину їхнього життя, яку вони проводять у мандрах. А там, у північних лісах, це геть інші птахи. Там вони справжні лісові мешканці, а в мандрах почуваються вільними в гамірному місті. В Заполяр'ї в пору сонячних ночей вони нічого, крім комах не їдять,а тут дзьобають морожені горобину, яблука й бруньки. Там у кожної пари своя територія, тут немає пар, тут для всіх зграй усе загальне, і ніколи не буває між ними сварок через поживу.



Колись рідкісні гості міст, а нині, прилітаючи майже з року в рік у ті місця, де взимку раді кожному птахові, омелюхи повинні були навчитися чомусь іще, окрім як горобину ковтати і клювати проморожені яблука. І навчилися. Почали мало не виклянчувати по балконах і вікнах свій звичний корм, почали з міськими горобцями хліб і каші їсти на годівницях. А це вже їжа ситніша. Тому тепер мало не в будь-який день зими де-небудь і почуєш на вулиці, як потихеньку свистять два-три птахи, що не побажали летіти з рештою в пошуках кращих місць. Але коли прийде квітень не втримаєш зайвий день ні кетягам калини, ні іншими ласощами.

Багато омелюхів уже не першу зиму прилітають у наше місто, ведучи за собою новачків, не знайомих з містом. Ночувати, однак, усі до єдиного летять в ліс. Потім там, під соснами, де хоча б раз зупинялася на ночівлю зграя омелюхів, підніметься густа поросль молодих горобинок, посіяних зимовими мандрівниками, чубатими птахами-красенями.