Якось під час планового кільцювання птахів у мої павутинні сітки втрапили синиці довгохвості. Про їх присутність я почув ще здаля за характерним писком. Четверо синичок потрапили в сітку, а дві літали навколо, сідали на капронові нитки натягнутих сіток так, що можна й рукою було схопити. Ці птахи надзвичайно дружні в ставленні один до одного. За моїми спостереженнями, такої дружби, як у довгохвостих синиць, у інших птахів немає. Яким би гуртовим не був вид, наприклад, чиж, зграї якого іноді літають цілими хмарами, але і вони часом б'ються чи конкурують за їжу. Натомість синиці довгохвості як ниткою зв'язані між собою.

Отож ті двоє, що не втрапили в сітку, залишилися, а чотирьох я приніс додому. Вирішив потримати хоч певний час, дні два-три. В літературі пишуть, що цей вид погано почувається в неволі, а я за своє життя перетримав страшенно велику кількість різних видів, що потребували моєї допомоги. Синиць довгохвостих хотів поспостерігати з близька, повивчати які поведінкові особливості мають, власне, яким є вид.

Синичкам я виділив простору й високу клітку, понад метр заввишки з дрібною сіткою, тому що малий птах здатен пролізти через отвори навіть розміром дещо менші. Ці кілька днів птахи жили дуже добре, а я помітив чимало нового для себе в поведінці виду. Якщо їсти, то всі разом: із верхніх паличок пурхають усією купкою на корм. Подзьобали мучних червів, яких я відсівав їм ситом, а потім швидесенько всі догори і відпочивають. Довгохвості відпочивають клубочком. Пухнастий рожевувато-білий «клубок», завбільшки з невеликий кулак, із якого у різні боки стирчать хвостики і де-не-де оченята, а часом ще й очі закриють.



У природі такий дрібний птах, суто комахоїдний, живиться, звісно, найдрібнішими безхребетними. Наприклад, гусінь розміром півсірника є для нього, можливо, вже межею. Дзьоб у цього виду слабкий і дуже крихітний. Роздирати здобич, як це роблять синиці інших видів, тримаючи в лапах, вони однозначно не можуть. Хоча лапи мають сильні, відносно великі та чіпкі. Коли я почав давати трішечки більшого мучного хробака, птахи пережовували його, але видно, що було їм важкувато. Тому припинив, не став мучити птахів, а намагався відбути найдрібніших.

Живлячись у природі весь час і потроху, впродовж усього світлого дня, синиці довгохвості не присядуть на місці ні секунди. Якщо синиця знайшла багату кладку комах чи павучиний кокон, як це буває на зимівлі, то лише тоді на кілька секунд на місці й затримається. Таким чином, їжа надходить майже безперервно, але дуже дрібними порціями. Організувати таку годівлю в неволі практично неможливо. Були б у мене, наприклад, лялечки мурашок — ідеальний корм для виду, вони 6 поводилися так само, міркував я: подзьобали, напхалися й відразу сіли всі своїм клубочком. Відпочивають вони не більше двадцяти хвилин. Тобто не так як у природі.

Фактично, це і була вся їхня поведінка — без жодної метушні, повна відсутність страху людини та жодної реакції у відповідь. Хіба, якщо в долоні плеснути, тоді можливо птахи дещо лякаються. Синиці сміливо підлітали та брали корм із долоні. Очевидно, вид генетично не розуміє, що людина може бути для них небезпекою. Це не яструб, не кіт чи куниця.

Перший день спостережень минув прекрасно. Але наступного ранку, після прокидання, виявилася одна особливість довгохвостих. Ця дрібна птаха має настільки пронизливий голос, із такою висотою тонів, що посвисти лунають на всю хату, проникаючи крізь двері та стіни. Різкість цього звуку не порівняти зі чижами чи щигликами, яких мені довелося виходжувати й ті невдовзі починали співати. Рідня моя на довгохвостих не скаржилася, бо вже звикла, але я, коли перебував у 3-4 метрах від клітки, малюючи більшу частину дня, невдовзі почав почуватися досить таки напружено.



Була спроба почастувати синиць рослинним кормом, зокрема, дрібно товченим насінням чи волоськими горіхами. Та синиці лише копирсали таку їжу, але так і не наважувалися ковтнути. Маю сказати, що синиці довгохвості їдять неймовірно багато, тож стало зрозуміло, що за кілька днів запаси мучника закінчаться. На четверту добу перебування вирішив випускати своїх гостей. Стояла гарна погода. Зі школи повернулася моя племінниця Анна. Хоч вона, напевне, не майбутній орнітолог, але я залучаю її повсякчас до догляду за птахами. Товариство птахів для неї звичне з малечку, вона знає чимало видів, багатьох пернатих тримала в руках. Тож синичок ми випускали разом.

У цей момент з'ясував для себе ще одну особливість. Хотів щоб Анна по-тримала їх у руках, погладила по голівках. А я при цьому планував поглянути яка жирність у птахів під шкірою, чи змінилася за ці дні, як їм велося на мучному хробакові і зрештою, чи можна випускати? Спершу думав, що буде морока виловити цих дрібних птахів у величезній клітці. Виявилося, зовсім ні. Знову ж таки дружба - кинулися всі в один куток угорі, висять і тицяються дзьобиками. Власне, в цей момент небезпеку вони розуміли, але мри цьому птахи не виявили жодної кмітливості. Спробуйте впіймати в клітці синицю вусату, хоч вона й не родич довгохвостої, але розміром подібна. Навіть у невеликій кліточці можна 10 хвилин продовжувати ловити вусату — вона хитра й дуже прудка. Хоч і довгохвості теж швидкі, але вони воліють скупчитися в одній точці й не рятуватися. Інших птахів, того ж чижа чи інших синиць теж важко впіймати. Вони одразу пурхають від руки, знають у якому напрямку втікати. Довгохвоста братія — ні, усі дзьобами в один куток, пищать, але в звичайному режимі, тому що треба, а не від страху. Крику жаху чи небезпеки, як я зрозумів, у них немає. Загалом, птах у поведінці одноманітний, не скажу, що нецікавий, але дуже передбачуваний. Зате зовнішність зворушує.



Анна запропонувала випустити всіх одразу. Подмухали на пір'ячко. Мала прекрасно вміє дмухати на груди птаха, щоб перевірити жир. Наші синички виявилися жирні, м'язи не впали за час перетримування, їм було де пурхати й лазити — в клітці висіли гілки.

Коли випустили першу синичку, я кажу до Анни: «Дивися, що буде далі.» Це відомо всім орнітологам, що синиця довгохвоста ніколи не залишить побратима. Може день у саду пурхати, не надто перейматиметься пошуками їжі, залишиться голодною, а це для них украй небезпечно, але поки в клітці «товариші», поки всі до єдиного голоски не будуть поруч, нікуди з місця не подінеться.

Наша «полонянка» одразу ж пурхнула на сусіднє дерево перед порогом і пищала, поки ми не звільнили всіх решту. Полетіли вже всі гуртом — не блукали садом, не чистили пір'ячко, а пересіли на вище дерево й подалися понад городами в далину. Швидко розчинилися в повітрі, але голоси їхні ще продовжували лунати.

Я був радий, що в моїх синиць усе обійшлося успішно, впевнений, що й надалі в них усе склалося добре.