Вам, мабуть, доводилося чути, читати, бачити по телевізору так звані пташині базари. Ця назва з'явилася дуже давно. Мандрівники, які зустрічали великі скупчення морських рибоїдних птахів на стрімких скелях, що їх так багато на суворому узбережжі, зокрема на берегах Баренцевого моря, згодом назвали їх пташиними базарами. Коли їдеш рівною заболоченою тундрою, на якій де-не-де трапляються кам'яні брили або невисокі скелі, важко уявити собі ті круті берегові урвища, яких тут чимало. Незвичній людині лячно навіть наближатися до краю такого урвища, не кажучи вже про те, щоб полазити по скелях і ближче познайомитися з пташиним царством, мешканці якого зайняли буквально кожний сантиметр більш-менш рівних виступів. Скелі суціль обліплені птахами, як у велетенському калейдоскопі в повітрі весь час кружляють сотні птахів, декотрі з них іноді на льоту поринають у зелені хвилі. Захоплююче видовище!


Пташиний базар на Крайній Півночі

Довкола стоїть такий пташиний гамір, лемент, що не лише розмовляти, а й перегукуватися неможливо. Людські голоси тонуть у пташиній мелодії, яка не затихає ні на мить.


Тонкодзьоба кайра (Uria aalge)

Найкращі, найрівніші скелясті виступи-карнизи, на яких більш-менш зручно сидіти, займає «аристократія» колоній-базарів — траурно-чорні з білими грудками кайри. Порівняно великі, з міцним гострим дзьобом, ці птахи посідали панівне становище. Вони не роблять гнізд, а відкладають одне-однісіньке досить велике грушовидне яйце просто на голий камінь. Коли ж погода холодна, кайри беруть яйце у лапи і сідають на нього, забезпечуючи таким чином необхідне тепло для розвитку зародка. Цікаво, що грушовидна форма яйця чудово відповідає таким незвичайним умовам гніздування. Коли, налякані пернатими, а може, Й чотириногим хижаком, птахи раптово злітають, яйце не падає, а лише обертається навколо тупого кінця, мов дитяча іграшка «Іван-покиван».

Таким чином яйця мають надійне пасивне захисне пристосування, яке оберігає їх від падіння з великої висоти на каміння або у воду, тобто від вірної загибелі. У вузьких щілинах і на карнизах насиджують яйця родичі кайр — гагарки, які поступаються їм у силі і спритності і через те мусять задовольнятися менш зручними місцями. Ще слабші мешканці пташиних базарів — білі з сірим моєвки або трипалі мартини. Вони займають майже непомітні вузенькі уступчики, на яких, на відміну від кайр і гагарок, мостять невеличке простеньке гніздо з сухих водоростей. Так і живуть ці різні птахи пліч-о-пліч, але співіснування їхнє далеко не ідилічне. Між мешканцями колонії постійно виникають «сварки», вони б'ються або «лаються», здіймаючи страшенний гамір.


Гагарка (Alca torda)

Крім цих основних і численніших мешканців колоній, є й інші. Між камінням, поблизу води, роблять свої гнізда невеликі чепурні червононогі й червонодзьобі птахи-чистуни, а вище, там, де починається урвище, де каміння вкрите товстим шаром торфу (рештками відмерлих трав'янистих рослин), риють свої глибокі нори-гнізда тупики — кумедні птахи з міцним товстим дзьобом, який нагадує сокиру, тому російська назва цих птахів — топорки. На краю урвища, в траві, роблять гнізда великі мартини. Це справжні розбійники, які постійно грабують не лише гнізда інших птахів, а й самих птахів, відбираючи у них здобич, що вони її приносять з моря. Пташині базари — це дуже своєрідні пташині скупчення, життя в яких протікає за своїми, іноді дуже жорстокими законами.

Побувавши на узбережжі Баренцового моря, вивчаючи пташині базари, я, звичайно, привіз звідти не лише яскраві враження, а й чимало фотознімків.

Одного сонячного, хоч і досить прохолодного ранку я вирішив погостювати на пташиному базарі на високій скелі, що стрімко спадала у море. Моїм попутником був студент-біолог Київського університету, який дуже захоплювався птахами і нерідко супроводжував мене в тундрі, у морі. Обвішані фотоапаратами, біноклями, ми з Юрком почали сходження на скелю з материкового, пологішого боку. Вузенька стежка, яку протоптали тут любителі пташиних яєць, про яких мова піде пізніше, в'юнилася поміж велетенських кам'яних брил, що нагадували східці. Кожну гаку «сходинку» доводилося долати навкарачки, так стрімко піднімалася вона угору. Місцями, там, де каміння вкривав вологий тонкий шар торфу, було доволі слизько. Так чи інакше, підбадьорюючи один одного, ми видерлися на скелю і опинилися над страшним урвищем, де вирував пташиний базар.


Мартин трипалий з пташенятами (Rissa tridactyla)

Спершу заходилися знімати флегматичних гостродзьобих кайр, які, сидячи на гніздах, лупали на нас очима і повертали голову, коли ми заходили до них з іншого боку. Фотографувати їх було легко, так само, як і численних трипалих мартинів-моєвок, які буквально ліпилися до скель на малесеньких уступчиках. Але ми поставили за мету передусім сфотографувати мешканця найвищого «поверху» колонії — червонодзьобого тупика. Як стовпчики сиділи ці кумедні птахи на краю урвища біля виритих у товщі торфу глибоких нірок. Підступитися до них було просто неможливо. По-перше, важко і небезпечно, бо треба було лізти понад самим урвищем по слизькому, вкритому пташиним послідом камінню. По-друге, ці птахи були значно обережніші і не давали нам наблизитися на відстань «фотопострілу». Мов запущені якоюсь невидимою катапультою, вони швидко злітали, наче падали донизу, а потім перелітали на другий уступ, дістатися до якого було ще важче, а то й цілком неможливо.

Що ж його робити?

Ми порадилися з Юрком і вчинили так. Юрко лишився на видному місці відволікати увагу птахів, а я вирішив обігнути скелю і там, з другого її боку, сфотографувати тупиків. Мені здавалося, що коли рухатися тихенько й обережно, то до них можна буде підкрастися непоміченим. Я рачкував по камінню, намагаючись не дивитися вниз, у прірву, де гуркотів морський прибій. Хоч сильного вітру й не було, але на суворому узбережжі Баренцового моря завжди висока, піниста і гриваста хвиля. Думка про те, що можна впасти з такої височини на гострі скелі або в холодні морські хвилі, не покидала мене. Я ніяк не міг уявити собі, як лазять по цих скелях «мисливці» за пташиними яйцями.


Михайло Воїнственський

А такі були. Матроси з військового спостережного пункту. Особливо вправним був наш земляк Петро. Він знав ці скелі, як свої п'ять пальців.

Щоправда, Петро завжди користувався міцним капроновим канатом і мав дужого і спритного напарника, який страхував його під час сходження. А в мене, на жаль, не було з собою нічого. Доводилося розраховувати на свої власні сили і нерви...

Я все-таки благополучно обігнув скелю і прямо перед собою побачив тупика, який спокійно сидів до мене спиною і дивився вниз, на Юрка. У мене аж подих перехопило — така удача!

Знімай собі, скільки заманеться.

Затамувавши подих, я повільно підняв свою дзеркалку і навів об'єктив на птаха. Та от прикрість — він не уміщався в кадр, тобто я був занадто близько від нього. Поки я обмізковував, як краще вчинити, птах повернув голову і злякано видивився на мене. «Зараз злетить, клятий!» — з відчаєм подумав я і почав повільно, не відриваючи очей від матового скла (тоді в мене була німецька дзеркалка «Прімарфлекс» з шахтою, без пентапризми, так що доводилося наводити на різкість, дивлячись униз, на матове скло), посуватися назад.

Птах ще сидів, але я бачив, що він от-от підніметься в повітря! Ще крок назад — і тупик з гордо піднятою головою весь у кадрі! А біля нього — пощастило ж! — велика біла ромашка. Клацнув затвор, і тієї ж миті тупик злетів, а я полегшено зітхнув. Випроставшись, я роззирнувся довкола і жахнувся — я стояв на краєчку прірви і коли б ступив ще півкроку назад, то, за законами земного тяжіння, впав би. На мить я заціпенів, ноги не слухали мене, стали якимись ватяними. Отямившись, я ступив уперед, став навколішки, вчепився руками за великий камінь і, мабуть, хвилин зо п'ять стояв так, не в змозі йти далі. Відпочивши і заспокоївшись, рушив потихеньку назад. Зворотний шлях не здавався мені таким довгим і небезпечним, мабуть, через те, що я радів, що зміг зробити вдалий знімок. Я підійшов до Юрка, який старанно відволікав птахів.


Колонія трипалих мартинів

Він запитально глянув на мене. Я, трохи хизуючись, відповів: «Чи ж мені вперше?»

Минуло кілька годин, як ми пішли з дому, час було вертатися. Сонце зайшло за хмари, невдовзі вони заслали увесь обрій. Стало холодно, сипонув дрібний дощик, що перейшов у сніг. Замерзлі й голодні, ми заквапилися. Але тільки тепер зрозуміли свою легковажність: вирушаючи на пташиний базар, вдяглися занадто легко. За кілька хвилин торф розкис, каміння стало неймовірно слизьким, а спускатися доводилося по стрімкому схилу. Як ми благополучно дісталися додому — важко сказати. Зазначу лише, що ми з Юрком лягли на живіт і буквально сповзали з каменя на камінь, підтримуючи один одного.

Зате як хороше було після всього пережитого сидіти у теплій хаті за накритим столом і розповідати друзям про наші пригоди!