Того ранку, вирушаючи в чергову експедицію в околиці міста Хорога у Західному Памірі, я не чекав якихось особливих несподіванок. Працював я тоді в складі зоологічної експедиції, яка вивчала тваринний світ Паміру. Щоранку ми з товаришами-зоологами розходилися по заздалегідь намічених маршрутах з таким розрахунком, щоб охопити по можливості різноманітні гірські ландшафти в долинах двох бурхливих річок — Гунта і Шах-Дари, що зливалися біля Хорога. Нині це чимале місто, а п'ятдесят років тому це було невеличке селище, мешканці якого — таджики займалися скотарством, городництвом, садівництвом. По обидва боки долини, в якій лежить Хорог, височіють скелясті гори з стрімкими урвищами. А саме містечко оточене зеленою смугою полів, садів, городів.

Тут водилося чимало різноманітних птахів. Деяких я здобував для колекцій нашого музею, інших фотографував, шукав їхні гнізда, проводив спостереження за життям птаства. Серед звичайних видів траплялися й цікаві знахідки. В околицях Хорога я вперше побачив індійську гострохвосту ластівку, близьку родичку нашої звичайної ластівки. Цього птаха у Західному Памірі ще ніхто до мене не знаходив. На жаль, фотознімок, який я зробив нашвидкуруч, не вдався. Але тоді я цього, звичайно, ще не знав і рушив далі по кам'яному осипу — рештках давнього гірського обвалу, що стався внаслідок одного з дуже частих тут землетрусів. Дуже обережно, вивіряючи кожен крок, я стрибав з однієї брили на другу, увесь час пам'ятаючи про те, що кожна з них може вивернутися під ногою і тоді я неминуче впаду на гостре каміння.


Ластівка гострохвоста (Hirundo smithii)

Подолавши черговий завал каміння, я спинився трохи перепочити і роздивитися довкола. І раптом за кілька метрів від себе побачив величезну товсту сіру змію з характерною трикутною головою. Я одразу впізнав гюрзу — найбільшу і найнебезпечнішу отруйну змію з родини гадюк. її отрута така сильна, що всього за кілька хвилин вбиває птаха. Так само небезпечна вона і для людини, коли не ввести їй протиотруйну сироватку. Але тоді таких сироваток у нас ще не було. Отже, треба було будь-що берегтися таких укусів

. З гюрзою у місцевих жителів було пов'язано чимало вірувань, забобонів. Я боявся гадюки, але вона була дуже потрібна для нашого музею. Та як її впіймати? Коли я наблизився до гюрзи метрів на півтора—два, тримаючи перед собою єдину свою зброю — сачок для метеликів, змія скрутилася у тугий клубок, грізно зашипіла, викинула голову в мій бік, а відтак залізла під великий плескатий камінь. З-під каменя виглядало лише одне кільце, точніше краєчок кільця її товстого мускулястого тіла, що кольором нагадувало повстяну ковдру. Я швиденько притис змію палицею від сачка до землі. Гюрза зашипіла, почала звиватися, вивертатися, але я міцно тримав її палицею, не даючи змоги вилізти з-під каменя. Але як же тепер схопити гюрзу? А що коли обережно взятися за плескату кам'яну брилу і відкинути її вбік, не відпускаючи палиці? Ризик, звичайно, є. Я не знав де, з якого боку знаходиться голова гюрзи. А що як мої пальці опиняться занадто близько і вона встигне уп'ястися в руку? Та все-таки я зважився — рвонув камінь на себе. На коротку мить я відпустив палицю і сильним точним рухом притис нею голову гюрзи до землі, відтак міцно схопив її позад голови і вкинув до цупкого брезентового мішечка, який завжди носив із собою. Гюрза одразу якось притихла, не ворушилася. Двобій було виграно!


Гюрза (Macrovipera lebetina)

Кам'яний осип скінчився. Я підійшов до прямовисної скелі, що здіймалася вгору на кілька десятків метрів. Я знзд, що справа хребет розрізає ще одна ущелина, значно глибша за першу. Але як туди дістатися? Не хотілося спускатися вниз, а потім знову дертися кам'яним руслом угору. Уважно роздивившись довкола, понад самою скелею помітив вузенький, півметра завширшки виступ, а над ним другий. Закинувши за плечі рушницю, я міцно підв'язав до широкого шкіряного пояса бінокль і фотоапарат, щоб не заважали, став на виступ, узявся руками за верхній і потихеньку став пересуватися, огинаючи скелю, що віддаляла одну ущелину від другої. Мені доводилося вже пересуватися у такий спосіб, але щоразу, звичайно, острах бере. Цього разу я побоювався, щоб десь на верхньому виступі, за який я тримався руками, не згорнулася клубком гюрза. Вистачить мені і однієї зустрічі з нею. А їх, до речі, у цих місцях було чимало.


Ягнятник (Gypaetus barbatus)

Отак потихеньку я просувався вперед, огинаючи скелю, яка повертала вліво майже під прямим кутом. Дійшовши до повороту, побачив сусідню ущелину, досить широку, скеля нависла не так круто. Я зрадів, ступив ще крок і опинився на краю скелі. І саме в цей час почувся шурхіт крил. Я угледів велетенського |птаха, який стрімко здіймався вгору. Він був так близько від мене, що я навіть роздивився його очі — ясно-жовті з чорними цяточками зіниць, Я одразу ж упізнав його. То був мешканець високих гір Євразії, хижак ягнятник-бородач. Нині він занесений до Червоної книги. А в ті роки ягнятник-бородач зустрічався хоча й не дуже часто, але не перебував ще на грані вимирання. Селиться він переважно в глухих, диких високогір'ях. Живиться цей птах мертвими або хворими тваринами, які не можуть опиратися йому. На підборідді у нього досить довгий пучечок пір'я, за що він і названий бородачем. Сфотографувати ягнятника-бородача нелегко, бо гніздо він мостить на недосяжних гірських уступах, на великих скелястих урвищах. Найчастіше дуже високо, виглядаючи звідти здобич. А тут я зіткнувся з ним майже впритул, він мало не сів мені на голову, а сфотографувати не можу, бо обома руками змушений триматися за вузенький скелястий виступ, а фотоапарат висить на плечі ще й закріплений шворкою на поясі! Було дуже досадно, я мало не плакав. Але нічого не вдієш. Я проводжав птаха поглядом, поки він не зник у високості. Більш як за місяць мого перебування у горах Паміру я жодного разу так і не зустрів більше цього птаха, хіба що спостерігав за ним, коли він ширяв високо в небі...