Коли згадують про воронових птахів, чи не у кожного з нас майже відразу виникає образ цілковито чорного або сірого з чорним великодзьобого птаха. Про багатьох інших тварин, забарвлених у чорний колір, кажуть, що вони вороної масті, тобто не просто чорні, а ще й з мінливим металічним полиском на оперенні, шерсті або лусці.



На противагу цьому образу уявімо пташину, в якої спина сірувато-бура з рожевим відтінком, голова і майже весь низ тулуба рудуваті, тім’я рудувато-біле з тонкими чорними рисками, горло біле, надхвістя і підхвістя також білі, «вуса» і хвіст чорні, зверху на чорних махових перах білі плями, а покривні пера крил небесно-блакитні з вузькими чорними смужками. Така барвистість в оперенні властива хіба що різним видам, скажімо, папуг. Але ж наведено опис одного з наших звичайних воронових птахів, йдеться про сойку.

Зазвичай на сойку можна натрапити у лісі різного типу – у хвойному, мішаному або листяному. Часто вона сама привертає до себе вашу увагу дратівливим деручким криком, який, як правило, є попередженням усьому лісовому гурту тварин про те, що ви становите потенційну небезпеку для них. Такою поведінкою вона подібна до сороки.

Трапляється, в тиші лісової гущавини серед гілок дерев неочікувано майне щось біле, наче зовсім недоречне поміж усіх відтінків бурого і зеленого кольорів лісу. То тихо пролетіла сойка, стежачи за вами, і демаскувала себе сліпучо-білим кольором надхвістя. Продемонструвала, мовляв, це мій дім, і мені в ньому немає чого боятися. А й справді, їй таки майже нічого боятися, вона порядкує в лісі чи не над усіма. От тільки яструб великий для неї дуже небезпечний та куниця лісова може видерти яйця і пташенят з її гнізда.



Хазяйнує вона в лісі скрізь. Ось усілася на землю і розгрібає чималим дзьобом листяну підстилку, чи то шукає щось в ній, чи то ховає. Завмерла, огледілася. От стрибком скочила на кущ, потім майже без помаху крил перестрибнула на нижні гілки сусіднього дерева, пострибала ще вище по гілках до старого гнізда дрозда співочого. Обстежила його: чи, бува, немає у ньому чим поживитися.

Такою стрибучою поведінкою в сплетених гілках сойка нагадала одне з припущень стосовно виникнення птахів, їхньої здатності літати. Десятки мільйонів років тому в групі певних рептилій виникла біпедальність, тобто вони почали пересуватися лише на задніх кінцівках, стали двопедальними. Передні кінцівки звільнилися від функції опори. На додачу то цього стопа задніх кінцівок змінилася так, що перший палець розвернувся назад, став протиставленим пальцям спереду, яких залишилося три. Таке розташування пальців на ногах забезпечило міцну опору тварині, і їй уже став непотрібним довгий ящірковий, хребцевий хвіст, який до того збалансовував її рівновагу під час руху. Хребцевий хвіст став поступово зникати.

Виниклий порядок розміщення пальців ніг забезпечував не тільки впевнене пересування по поверхні землі, а й давав змогу надійно триматися на звислих гілках дерев, на які предки птахів могли застрибувати, ще не маючи власне крил. Вважається, що застрибували вони на гілки тоді ще хвойних та інших неквіткових дерев, щоб врятуватися від переслідування хижаків. А спускатися з гілок могли не лише перестрибуючи донизу, а й тріпочучи передніми кінцівками, на яких ще раніше як шлюбна прикраса виникли пучки пер простої, симетричної форми. Такі утворення з пер могли бути у предків птахів і на хребцевому хвості. Тож за цим припущенням, виникнення птахів пов’язують з густим прадавнім лісом і переходом тварин на особливу двоногість, яка спричинила редукцію ящіркового хвоста й уможливила перетворення передніх кінцівок на крила з маховими перами асиметричної форми. Перші види протоптахів, ймовірно, мали невеликі розміри, можливо, як сойка.



Сойка цілковито пристосована до існування у лісових угіддях. Найкращим доказом цього є форма її крил: контур розгорнутого крила у неї дуже заокруглений. Такі крила є найкращими для життя саме в щільних лісонасадженнях, де не обов’язково вміти літати якнайшвидше, але дуже важливо в разі небезпеки миттю злетіти по крутій траєкторії з землі або нижніх гілок вище на дерево, уникаючи зіткнення зі стовбурами сусідніх дерев і нижніми кілками. На її лісове походження вказує й структура контурного оперення, що вкриває її голову і тулуб; воно доволі м’яке, певною мірою нагадує оперення сов. У птахів зі стрімким польотом крила завжди загострені і часто доволі видовжені, а контурне оперення помітно жорсткіше для створення необхідної обтічності обрисів тіла.

Коли ж трапляється побачити тривалий політ сойки над відкритими, вільними від дерев ділянками місцевості, то здається, що вона через силу загрібає крилами повітря, повільно посуваючись вперед. У такій ситуації налякана чимось сойка і не намагається летіти швидше, а негайно звертає до найближчих дерев або високих кущів, щоб там сховатися. Серед них вона почувається впевненіше.

У доволі галасливої сойки наприкінці зими можна почути, здавалось би, зовсім незвичний тихий мелодійний спів. Ховаючись у гущавині хвої і розглядаючи щось поперед себе, птах може стиха замуркотіти, проспівати коротку трель. Таке виспівування почуєш, лише пребуваючи неподалік сойки, яка не помітила присутності людини.

Зазвичай пара сойок обирає для влаштування гнізда ділянку лісу з густим деревостаном молодого і середнього віку, розміщує його на кількаметровій висоті, але не дуже високо. Гніздо щільно вимощене на гілках біля стовбура дерева або на деякій відстані від нього, стінки і дно складено з міцних, хоча і не товстих гілочок, а внутрішню частину – ківш гнізда – викладено стеблами сухої трави, корінцями і шерстю. Споруда дійсно добротна, належить до відкритих гнізд.

Однак інколи свої гнізда сойки мостять у несподіваних місцях. Одне з них знайшли, наприклад, у чималій шпаківні, та сойки в цьому разі не стали справжніми дуплогніздними птахами. Вони не залітали туди через звичний круглий отвір. Передня стінка шпаківні розкололося, і більша частина її випала, тож утворилася гніздівля-ящик вертикального типу. У цій штучній ніші сойки й загніздилися. Іншим разом птахи скористалися також штучною нішею, тільки в стіні одноповерхової цегляної споруди: під дерев’яним ощепом покрівлі у верхньому краї стіни цеглини частково викришилися, і утворилася поличка, на якій птахи примудрилися загніздитися. Таке гніздування не є типовим для сойок, однак очевидно, що вони здатні до освоєння подібних місць розміщення гнізд. Схильність до використання принад урбанізованого середовища у них може розвинутися ще більше.



Лаштуванням гнізд сойки займаються в березні. Наприкінці квітня або в травні у них з’являються кладки з 5–6, інколи до 8 яєць. Насиджують кладку як самець, так і самка впродовж 16–17 днів. Сойченята залишаються у гнізді менш ніж три тижні, ростуть дуже швидко. До прикладу, маса сойки становить 145–200 г, а горобця – 20–30 г. Пташенята ж горобців, поки ще не здатні літати, перебувають у гнізді протягом двох тижнів. Після вильоту молодняку сойки сімейними групами кочують по лісових угіддях. Сойку можна віднести до всеїдних птахів: у її раціоні є звичними різні дрібні безхребетні тварини, ягоди багатьох рослин; вона готова скористатися можливістю поживитися яйцями або пташенятами дрібних пташок, не погребує сильним ударом свого міцного дзьоба здобути лісову мишу чи вправно вхопити вертку ящірку.

Надто ж вона ласа до жолудів, їх не тільки споживає досхочу, а й робить запаси-схованки з них по заглибинах землі, наче розсіває дубове насіння. Тими запасами користуються не лише сойки, а й багато інших лісових тварин. Велика частина зі схованих жолудів проростає, з’являються молоді дубочки. Мабуть, через це одна з назв цього пернатого створіння – сійка, тобто птах, який сіє нове покоління майбутніх лісових велетнів. Особливу її пристрасть до жолудів можна висловити так: «де дуб, там неодмінно й сойка». Якщо ростуть тільки один-два дуби в селі, розташованому далеко від лісу, то й там наприкінці літа чи на початку осені в кронах дубів раптом промайне білий «прапорець» сойчиного надхвістя і мало не відразу пролунає її короткий різкий крик. Для сойки дуб – наче магніт.



Натрапити на сойку можна майже по усіх лісах Європи, в південних лісах помірної смуги Азії та у Південно-східній Азії. Особливої ж уваги вона удостоїлася, мабуть, у Китаї, жителі якого нерідко перетворюють сойок на своїх ручних домашніх улюбленців, про що розповів пілот цивільної авіації Вадим Зайвін, який пересвідчився у цьому на власні очі. Приручену сойку господар може взяти із собою, наприклад, у велосипедну подорож містом. Птаха в нашийнику він саджає на кермо з прикріпленим на ньому ланцюжком, вільний кінець котрого карабіном з’єднує з нашийником. І незворушна сойка їде на велокермі серед суцільного потоку автомобілів широкою дорогою в кілька смуг. На короткий час, коли потік машин і велосипедистів зупиняється перед пішохідним переходом, господар відчіплює нашийник від ланцюжка. Сойка відразу здіймається вгору, злітає високо над дорогою. Минають секунди, відведені для пішоходів, і господар, перш ніж рушити в загальному потоку транспорту, виймає зі сховку велику цикаду, показує її птахові й різким спеціальним криком привертає його увагу. Навчена тренуваннями сойка мерщій повертається на звичне кермо, господар приєднує нашийник до ланцюжка і дає сойці її улюблені ласощі – смачну комаху. Повітряно-акробатичний цирковий трюк виконано, весь транспорт рушає з місця.

Про сойку можуть говорити різне, але якщо і завдає вона інколи шкоди дрібнішим хребетним тваринам, то її корисність для лісу є значно більшою. Та ж чи в нашому розумінні корисності й шкідливості справжній сенс існування кожного живого створіння? Врешті, сойка – просто гарна.