Середина робочого тижня, сьома ранку. Завалене снігом місто наповнене звуками буксуючих автомобілів, починається година-пік, і сонні мешканці міста поспішають на роботу. На сходинках приміського вокзалу «Харків-Левада» я зустрічаюся зі своїм колегою Михайлом Вікторовичем. Сьогодні ми їдемо проводити облік зимуючих водоплавних птахів на озері Лиман. Це найбільша природна водойма області. На його берегах розташована найбільша в регіоні електростанція - Зміївська ТЕЦ. Постійне скидання теплої води в озеро не дає йому повністю замерзнути навіть у найлютіші морози. Відкрита вода приваблює безліч водоплавних птахів, які залишаються на озері на зиму, скорочуючи маршрут міграцій на кілька сотень кілометрів. Які види тут зимують, як багато буває птахів, і як вони переживають суворі зимові періоди? Михайло Вікторович та інші харківські орнітологи вже понад 25 років регулярно спостерігають за цією зимівлею.

Поки ми їдемо електричкою, ранкові сутінки поволі розсіюються. За вікном мете сніг - це не дуже хороші умови для спостереження на відкритих теренах, але за прогнозом обіцяли, що погода покращиться протягом дня.

Озеро Лиман унікальне для нас не тільки своєю електростанцією. Це частина великої водно-болотної системи, яка, крім абсолютно відкритого озера, об'єднує порослі очеретами озера Чайка, Світличне і Комишувате, болота Сухий і Андріївський Лиман, систему степових озер і відкритих боліт Горіла Долина, і численні поди - округлі пониження серед полів, які навесні заливаються водою, а влітку пересихають. Протягом багатьох тисячоліть річка Сіверський Донець підмивала правий берег, відступаючи на захід, і сформувала широку рівнину, що не властиво нашій горбистій місцевості. Тут немає річок і струмків, і вся вода від дощів і талого снігу залишається в широких болотах і озерах, об'єднаних підземним стоком. Цікава історія цих водойм, яку можна частково відновити за старими описами і картами. Наприклад, раніше озеро Чайка було абсолютно відкритим, але після того, як до нього прорили канал для скидання води з Лиману, стало заростати очеретом. Світличне в різні періоди було то повністю відкритим озером, то болотом, тепер же на ньому ростуть острови очеретів. У Сухого Лиману ще цікавіша історія: раніше це було величезне торф'яне болото, але в позаминулому столітті воно висохло і вигоріло протягом декількох років. Пустка, яка сформувалася на його місці, поступово заповнилася водою, а в середині минулого століття там прокопали канали сподіваючись на осушення і використання землі «для потреб народного господарства». У 90-ті роки минулого століття насосна станція, яка відкачувала звідти воду, припинила роботу, і місцевість знову заповнилася водою. Тепер вона становить величезний масив очеретів, перетятий каналами - царство браконьєрів. Так і існує ця система, періодично наповнюючись водою у вологі роки і міліючи в посушливі. В останні роки опадів стає дедалі менше, і болота в цілому пересихають.

Ми під'їжджаємо до зупинки «Комсомольська» біля однойменного селища, побудованого для працівників електростанції. Заздалегідь, в електричці, дістаємо біноклі і одягаємо бахіли - снігу сьогодні чимало. Виходимо з вагона, і відразу потрапляємо під добре відчутний вітер та ще рясний сніг. Дорога від станції до селища йде через поле, низка людей, опустивши голови, повільно рухається вузькою розчищеною доріжкою. Ми поступово їх обганяємо, швидко проходимо містечко і виходимо на трасу. Михайло Вікторович розповідає, що раніше вздовж дороги росла алея тополь, на яких облаштувалась гніздова колонія граків. Потім птахи поступово залишили це місце, а тополі недавно спиляли. Чисельність гніздових колоній граків у містах дійсно скорочується в останні десятиліття.

Сніг мало помалу стихає, видимість погіршується. П'ять труб електростанції поступово виростають перед нами дедалі вище. Вони схожі на величезний теплохід, що щосили вивергає дим. Потужний шлейф диму тягнеться за вітром на багато кілометрів. З цього шлейфу на навколишні території випадає купа сажі, що містить сполуки важких металів - електростанція є основним забруднювачем в області. Щільний видутий вітрами сніг в околицях станції має брудно-сірий колір, місцями він присипаний чистим свіжим, який видається сліпуче білим.

Попереду, між деревами і опорами ЛЕП, замаячила поверхня озера. Вже видно поля криги і темну смугу відкритої води. Виходячи на озеро, відразу потрапляєш на незвичний простір. Харківська область наполовину розташована в степовій зоні, але селища і лісосмуги найчастіше закривають огляд, і справжню широку відкриту місцевість бачиш нечасто. Тим більше велику водойму, протилежний берег якої нерідко ховається в серпанку.

Першим об'єктом, з якого ми починаємо спостереження за водоплавними - це скидний канал теплої води, що витікає з електростанції. Таких каналів тут два, між ними розташовано ще один, який подає воду на електростанцію. Самі канали і прилеглі до них ділянки озера - одне з найцікавіших місць для спостережень, але територія поруч з електростанцією обгороджена й охороняється. В останні роки охорону посилили. Тому, на жаль, для спостереження доступний тільки один, слабший скидний канал і частина каналу, що подає воду на станцію. Крізь глибокий сірий сніг ми виходимо до берега.


Канал, що подає воду на електростанцію.

Лиман - це не тільки власне ім'я. Це ще й географічний термін. Строго кажучи - це мілководна морська затока в гирлі річки, яка може бути відгороджена від моря валом, сформованим прибоєм. Але лиманами також називають мілководні озера в степу, часто вони бувають солоними. За старими описами, Лиман теж мав солонувату воду: завдяки відсутності стоку в річку вода з озера випаровувалася, а солі залишалися. Однак, коли в кінці 1950-х років будували електростанцію, озеро було повністю спущено в Сіверський Донець через спеціально споруджений канал, і заново заповнене прісною водою. Можна тільки уявити, якою катастрофою це було для пристосованих до солоної води дрібних організмів, які тут жили, але спеціальних досліджень тоді ніхто не проводив. Отож нині ми бачимо не той Лиман, який існував тут тисячі років.

Вода в скидному каналі тече у виїмці, покритої бетонними плитами, береги абсолютно голі, з швидкою течією. Все виглядає абсолютно неживим, але саме такі місця любить плиска гірська. Цей комахоїдний птах, мешканець гірських кам'янистих річок, взагалі не схильний до далеких міграцій. Починаючи з 1970-х і 1980-х років гірських плисок дедалі частіше стали відзначати взимку на рівнинних територіях країни. Причому типовими місцями їхніх зимівель стали саме такі техногенні скиди серед заводів і очисних споруд. Не дивно, що більшість зустрічей припало на територію Донбасу. Ці птахи не утворюють зграй - один-два птахи прилітають на свій улюблений стік восени, а навесні зникають. І так з року в рік. Звідки вони з'являються? Птахи з гір Кавказу, Криму, Карпат за цей період так і залишилися зимувати на незамерзаючих ділянках річок у себе в горах і передгір'ях. Але в той же час відбувалося розселення гірських плисок на півночі Європи. Можливо, саме вони прилітають до нас «на південь».


Плиска гірська (Motacilla cinerea). Джерело: http://ibc.lynxeds.com/photo/grey-wagtail-motacilla-cinerea/rock-0

Навіть на відкритому каналі цього птаха не завжди можна відразу помітити. Зазвичай він скромно сидить біля самого краю води, або бігає берегом, ніби притиснувшись до землі. Тільки коли він злітає, видно спалах жовтого кольору. «Лиманська» плиска зазвичай пересувається між каналами, залітаючи на охоронну зону. Ось і зараз нам так і не вдалося її побачити, хоча раніше, в грудні, ми її тут спостерігали.

Пробираємося до початку каналу, що подає воду на станцію. Там щорічно зимує кілька десятків лисок. Помітивши наше наближення вони запливають в недоступну для нас частину каналу, але ми встигаємо їх перерахувати. Частина птахів перелетіла на протилежну сторону затоки, до дамби, яка розмежовує канали між собою, щоб нагріта і холодна вода не змішувалася. Приходить час діставати підзорну трубу - інструмент, без якого спостерігати птахів на великій воді дуже складно. Біля дамби плаває кілька десятків крижнів: селезнів з сірими боками видно добре, а качки зливаються з очеретами, що ростуть на березі. Періодично птахи занурюються у воду, і над водою миготять їхні світлі хвости. Поруч плавають лиски, їхні силуети добре відрізняються від крижнів: вони менші, з дрібнішим дзьобом, тримають шию вище і ніби скромно, але з гідністю опустивши голову додолу. Лиски, на відміну від крижнів, добре пірнають, роблячи перед цим щось на зразок стрибка над водою.


Лиска (Fulica atra) на воді. Джерело: http://peglerbirding.blogspot.com/2015/04/rutland-water-first-quarter-of-2015.html

Ми стоїмо на березі досить довго, рахуючи водоплавних і мартинів, які пролітають повз нас. Не дивлячись на те, що до нас близько трьохсот метрів, крижнів це починає бентежити, і вони поступово перелітають через дамбу на відкриту частину озера. Ясно, що птахів там значно більше.

З цієї точки озеро видно погано, але нам ясно, що досить велика ополонка розташована в східній частині водойми. Однак постійний обліковий маршрут прямує берегом навколо озера, і ми рухаємося ним на схід. Поруч зі скидним каналом розташовано пляж. Він обладнаний лавками, гірками і кабінками для перевдягання, хоча в багатьох місцях на березі озера стоять знаки, що забороняють купання в «ставку-охолоджувачі». Від каналу виходить виразний запах водопровідної води, що виник, мабуть, від контакту з іржавим металом, а біля шлюзу, де течія найбурхливіша, стоять шапки білої щільної піни.

На кризі сидить маса рибалок, які протоптали уздовж берега доріжки в глибокому снігу. Люди в місті скаржаться на надмір снігу, проблеми з транспортом, потребу відкопувати свої автомобілі. Для Лиманських озер і тваринного світу, який з ними пов'язаний, це, безумовне, благо. Саме кількість снігу визначає рівень води в озерах. Тварини і рослини, що живуть в таких степових озерах, пристосовані до коливань рівня води у різні роки. Качки та інші коловодні птахи дуже мобільні, і при пересиханні водойм можуть переміщатися на сотні кілометрів туди, де води ще достатньо. Деякі рослини здатні пережити кілька маловодних років в неактивному стані. Але тривале пересихання призводить до загибелі багатьох місцевих організмів, чисельність водоплавних може знижуватися, і деякі види на довгі роки залишають колись обжиті місця. Тому періодично снігові роки просто необхідні.

Після смуги прибережних дач виходимо на дамбу. Це найпопулярніше місце серед рибалок, один з небагатьох під'їздів до берега, доступний для будь-яких автомобілів майже цілорічно. Дамба відгороджує так звану Лиманську Ямку. Раніше це була мілководна затока, поросла очеретом, але після створення електростанції його відгородили, осушили і перетворили на золовідвали - місця зберігання відходів, чорні вали і мілководні відстійники, сховище всіх токсичних речовин, що формуються при роботі електростанції. Незважаючи на все це, в безсніжний період на мілкій воді золовідвалів тримається багато куликів, значну частину яких складають гості з тундри

Михайло Вікторович розповідає, що, коли почалися регулярні обліки 1990 року, спочатку відзначали тільки водоплавних птахів. Але поступово стало ясно, що дані про чисельність інших видів теж важливі. Фауна птахів мінлива. Коли ми порівнюємо нинішню ситуацію з інформацією зі старих літературних джерел, знаходимо масу відмінностей. Так, ще в середині минулого століття такі звичні види, як костогриз і зеленяк, на зиму від нас відлітали, зимували тільки одиничні особини.

Пізніше, з 70-х років, в лісостеповій зоні України стали масово зимувати чикотні, добре відоме розселення садової горлиці, сирійського дятла і чорної горихвістки. Але здебільшого моменти появи найперших особин були пропущені. Де саме вони з'явилися вперше, наскільки були численними, як переживали найсуворіші періоди зими, якщо мова йде про зимуючі види? Коливалася їх чисельність, або тільки росла? У

деяких випадках до певного часу орнітологи просто не звертали уваги на рідкісних і спорадично поширених птахів, іноді просто не могли їх відрізняти. Є й інша проблема. Коли ми вивчаємо стару літературу, зокрема, для нашого регіону видно, що кількість хороших, якісних робіт починає рости з кінця позаминулого століття, є маса цікавих відомостей від авторів 20-х - 30-х років. А далі йде провал. Нечисленні статті середини - другої половини минулого століття дають інформацію дуже стисло, не вистачає конкретики. При цьому на кафедрі зоології Харківського університету досі зберігається велика картотека спостережень, частково оброблена, але досі не опублікована. Тільки на межі 80-х і 90-х років було розпочато регулярні обліки за єдиною методикою на декількох ключових територіях області. І за останні 25 років вже окреслюються цікаві тенденції, чисельність одних видів зростає, інших падає. Однак ми можемо так і не дізнатися, коли почали зимувати птахи на Лимані, які види тоді траплялись, як змінювалася чисельність наших звичних і знайомих птахів. Так що навіть облік птахів, не пов'язаних з водоймами, на цій ділянці дасть цінну інформацію надалі.

Розмірковуючи про всі ці речі, ми помічаємо прямо перед собою невеликого птаха, який сидить у сніжній колії. Він притулився до снігу і дивиться в наш бік примруженим оком. З ним явно щось не те. Я повільно підношу до нього руку і різко хапаю. Птах виявляється мертвим. Це рогатий жайворонок, гість наших країв з тундри. Вони з'являються пізно восени, тримаються невеликими зграйками на полях і нечасто потрапляють у поле зору орнітологів. Коли згадуєш про рогатих жайворонків, то уявляєш собі великі відкриті снігові простори, з якими пов'язані ці птахи. У жайворонка виявилася зламана лапка. Для птаха, який збирає поживу, бігаючи по снігу і нечисленним здувах, це критично. Ми беремо знахідку з собою, щоб передати жайворонка в Музей природи. Зараз минули часи, коли польові орнітологічні дослідження були міцно пов'язані з колектуванням птахів, але потреба в таких колекціях не відпала. Якщо птах загинув, є сенс залишити його для подальших досліджень. Вміст його шлунку буде визначено, проміри і деталі забарвлення, можливо, в майбутньому допоможуть визначити, з якої частини гніздового ареалу він походить. Та й багато різних відомостей можна буде отримати від цього нещасного птаха в майбутньому.


Рогатий жайворонок (Eremophila alpestris). Джерело: http://wildlife.projectlte.com/horned-lark/

Знову штурмуємо сніги, рухаючись уздовж дачних ділянок. У середині зими вони виглядають покинутими, засипаними рівним шаром снігу. Тільки сирійські дятли скачуть по стовбурах горіхів і абрикосів, а сойки явно відчувають себе тут господинями. Раніше між дачами і берегом було достатньо простору, але поступово мешканці пересунули свої паркани ближче до берега. Іноді доводиться перелазити через повалені дерева та прокладені труби. І тут ми чуємо наполегливе нявкання кішки. Вона вилазить з-під штабеля якихось будматеріалів, і прямує до нас. Початок зими був теплим, і їй явно було чим поживитися на дачних ділянках - гризуни й ті ж птахи. Але настали важкі часи. Худа і брудна кішка явно знала, як поводитися при зустрічі з людьми. Я трохи поділився з нею їжею. Відчувши нас, з найближчого двору, одного з небагатьох обжитих, вибігла собака. Кішка забігла під машину біля двору і засичала.

Далі паркани підійшли впритул до прибережних очеретів, і ми зрозуміли, що зручніше буде піти по кризі, тримаючись подалі від ополонки. Розмір її залежить від температури повітря і того, наскільки активно працює електростанція. Зимуючі птахи або громадяться на невеликій, вільній від криги ділянці, або розподіляються по великій відкритій воді, причому кожен вид тримається на певній відстані від берега і від станції. Розмір і форму ополонки зручно оцінювати за доступними в мережі космознімками. На початку січня цього року, наприклад, електростанція працювала слабо, а морози були сильні. На знімках видно, що ополонка в цей час стиснулася до зовсім невеликого розміру. Мабуть, для зимуючих птахів це був складний час.


Форма ополонки на озері Лиман на одному із зимових

космознімків при відносно теплій погоді.

Зараз ополонку загальною довжиною близько двох кілометрів видніється вдалині темною смугою. Вода помітно тепліша за навколишнє повітря, і над нею піднімається марево, що ускладнює спостереження. Попереду ополонка підходить досить близько до берега. Рибалок у цій частині озера немає, і ми йдемо обережно, тримаючись на відстані один від одного.

Підходимо до покритої товстим шаром криги рибальської сижі. На неї можна піднятися, щоб подивитися на воду під дещо іншим кутом. Дбайливо встановлюємо трубу на сижі і по черзі дивимося на ополонку. Марево стало трохи слабше, але не зникло. Ось в поле зору потрапив зовнішній край дамби, навпроти каналів. Видно, що на березі, біля відкритої води, сидить маса крижнів. З такої відстані ми не можемо їх докладно розглянути, але за миготливими деталями забарвлення і характерній поведінці (саме крижні багато часу проводять на березі) можемо визначити, що це вони. Місцями видно окремих птахів, місцями, особливо, коли вітер вщухає, і тепле повітря над водою підіймається вгору, вони перетворюються в сіру рухому масу. Далі ополонка розширюється. З великої відстані серед хвиль спочатку нічого не видно. Але ось в одному місці майнув білий бік і темна голова. Потім ще. І поступово з нашого ракурсу стає видно довгу смужку голів, які то з'являються над хвилями, то зникають. Одні птахи здаються чорно-білими, інші в цілому сіріші, контраст не так помітно. Це великі крехи - ниркові качки, що прилітають до нас з тайгових озер. Вони добре пірнають і харчуються дрібною рибою. На початку багаторічного періоду спостережень крехів було небагато, але зараз це один з наймасовіших видів водоплавних, що зимують на Лимані. Деякі птахи сидять на краю криги і здаються несподівано великими, хоча за розміром вони лише трохи більші за крижнів. Рахуємо їх, але в мареві все далі і далі виникають силуети нових птахів. Кожен з нас по черзі підходить до труби, намагаючись не зісковзнути з настилу, і довго водить трубою з боку в бік, щоб точніше визначити чисельність. Ситуацію ускладнює те, що птахи постійно пірнають.


Пара великих крехів (Mergus merganser). Джерело: http://www.billhubick.com/photos/birds/common_merganser.php

А ось замиготіли дрібніші фігурки птахів, теж з білим боком і темною великою головою. Це гоголі, північні ниркові качки. Вони живляться молюсками і різними придонними безхребетними, тому пірнають досить глибоко. Раніше вони були другим після крижнів за чисельністю видом качок серед зимуючих на Лимані, але тепер поступилися цим місцем великому креху. Гоголів гірше видно над хвилями, до того ж вони пірнають активніше. Треба підходити ближче. Далі крізь марево проступають силуети рибалок, що сидять на льоду. Трохи віддалік - фігури ще двох. Стоп, чому ці так близько до води? Ні, це орлани! Відкрита вода приваблює не тільки водоплавних. Орлан-білохвіст, найбільший наш хижий птах, явно тяжіє до великих водойм і великих лісів. Був період, коли вони практично зникли з території України, але протягом останніх тридцяти років йде поступове зростання їх чисельності. Дорослі птахи не схильні покидати свої гніздові ділянки, і тримаються біля місць щедрих на поживу.


Гоголь (Bucephala clangula). Джерело: http://www.edwinphoto.se/blog/archives/03-2013

Поки йдемо по кризі далі, з очеретів лунають гучні позивки вусатих синиць, дещо схожі на дзижчання. Позивками називають короткі звуки, якими птахи «перемовляються» між собою, повідомляючи про своє місцезнаходження. Синиця вусата - мешканець великих очеретяних масивів. Вони теж з'явилися на території області не так давно, близько п'ятдесяти років тому, і їх поява також багато в чому пройшла непоміченою. Ці птахи мають рудувате забарвлення і добре зливаються з кольором сухих очеретів. Все своє життя вони проводять у очеретяних заростях, не відлітаючи далеко. Їх пожива взимку - насіння очерету. У пошуках просипаного насіння вусаті синиці часто спускаються з тростинок на сніг і залишають заплутані, петлеподібні сліди.


Самець вусатої синиці (Panurus biarmicus) на китиці очерето). Джерело: http://ibc.lynxeds.com/photo/bearded-parrotbill-panurus-biarmicus/male-reed

Щоб трохи краще розгледіти, що ж діється на воді, ми заходимо в бір, і лісовою дорогою виходимо до піщаного горба - єдиного високого берегу озера, з якого відкривається непоганий огляд. Тут ополонку видно під іншим ракурсом, і ми, нарешті, помічаємо лебедів. Їх було видно і раніше, але крізь марево легко можна було сплутати з колодами, які стирчать з води - обмерзлими остовами рибальських сиж. Найближча до нас група лебедів сидить на льоду біля ополонки. Сімейні групи тримаються дещо відособлено одна від одної, можна добре відрізнити чисто білих дорослих і молодих зі світло-коричневими підпалинами. Це шипуни, наші місцеві лебеді, які гніздяться на навколишніх озерах і воліють далеко не відлітати на зиму. В одного птаха забарвлення дзьоба начебто відрізняється від інших. Треба придивитися, але у птахів зараз відпочинок, вони сховали голови під крила і сплять. Періодично, то один, то інший лебідь піднімає голову, оглядається, і знову засинає. Треба довго чекати, поки потрібний нам птах вирішить озирнутися. Я намагаюся чимось привернути їхню увагу, кричу нелюдським голосом і розмахую руками. До лебедів далеко, напевно, з півкілометра, і до моїх криків вони залишаються байдужі. Втім, дочекалися, підозрілий лебідь підіймає голову, і ми розуміємо, що це кликун. Кликуни - це північні лебеді, які гніздяться переважно на тайгових озерах. Раніше вони у нас не зимували, але зараз на Дніпровських водосховищах це звичайний зимуючий вид, тільки менш численний, ніж шипун. На Лимані шипуни теж зимують в невеликій кількості.


Лебедь-кликун (Cygnus cygnus) серед шипунів (C. olor). Джерело: https://letterfromnorfolk.wordpress.com/tag/mute-swan/

На воді за тривалого спостереження поступово з'являються гоголі. Виявилося, що їх тут теж чимало. Крізь марево миготять їхні голови то тут-то там, недалеко плавають великі крехи. І раптом зграя гоголів зривається в повітря. Поміж хвиль виринають все нові і нові птахи, і піднімаються в повітря довгою смугою. Потім ця смуга починає розпадатися на стрічки, що рухаються в різні боки. Над зграєю ширяють два орлана-білохвости. Серед хижих птахів орлани не відзначаються хорошими мисливськими здібностями. У них широченні крила і досить короткий хвіст, що добре для тривалого ширяння, але не для різких кидків і маневрів. Здобич орланів - хворі або ослаблені птахи, тому орлани періодично здійснюють такі пробні вильоти, піднімаючи качок в повітря і оцінюючи їх. Таким чином, місцеві орлани постійно тримають качок «в тонусі».


Орлани-білохвости (Haliaeetus albicilla) на льоду. Джерело: https://letterfromnorfolk.wordpress.com/tag/mute-swan/

Поки орлани в повітрі, ми помічаємо, що хвости у обох чисто білі, значить, обидва птахи дорослі, віком понад п'ять років. А от удалині з'являється ще один орлан, вже з темним хвостом. Це молодий птах, він тримається окремо від пари. На лебедів орлани враження не справляють, і вони продовжують спати на льоду. Ми рухаємося уздовж берега далі. Швидкість пересування снігом невелика, а день у січні короткий. У цьому місці ліс підходить до берега озера впритул, між сосняком і очеретами тягнеться вузька смужка вільхи. У цьому вільшанику в грудні ми бачили волових очок. Ці дуже маленькі, але напрочуд галасливі пташки завжди живуть біля води. Важливою складовою їх харчування є різні дрібні безхребетні, яких вони виловлюють прямо з води, стрибаючи по гілках і рослинності. Куди вони поділися, коли все замерзло і заметено снігом? А ось вони! Спочатку чуємо характерний тріск, а потім помічаємо невелику темну кульку з хвостом, що стирчить з нього прямо вгору. Кулька стрибає по гілках, не мов би відскакуючи від них. Відразу і не встежиш. Поруч ще одна. А через кілька сотень метрів ще декілька. Волові очка вилетіли зі своїх прибережних нетрів і скачуть прямо по відкритому снігу під соснами, щось здзьобуючи з його поверхні. Намагаємося розглянути, що саме, але бачимо тільки трухлявину, що обсипалася з кори сосен.


Волове очко (Troglodytes troglodytes). Джерело: http://dbuysse.free.fr/spip.php?article301

Світлого часу залишається небагато, потрібно ще раз подивитися на ополонку з іншого боку. Знову виходимо на кригу, перетинаємо прибережну ділянку, покриту мокрим снігом, і швидко рухаємося уздовж ополонки. Вітер тепер дме на нас з боку води, вологе повітря здається морознішим. На горизонті з'явилося витягнута хмарка. Це кілька сотень граків і галок потягнули від селища Комсомольського вбік бору на ночівлю. З іншого боку від нас над очеретами невеликими групами летять сороки і пірнають в очеретяні зарості. Там вони ночують на стеблах очерету, утворюючи іноді великі скупчення.

Ми за декілька сотень метрів від ополонки, вітер доносить постійний шум хвиль. В підзорну трубу хвилі горами виростають над льодом. Видно, що лебеді прокинулися і спустилися на воду - на свою вечірню годівлю. Гоголі, які тепер тримаються ближче до нас, продовжують пірнати як заведені. Помалу сутеніє, на трубах електростанції засвітились ряди червоних вогнів, сонце за озером посилає останній вертикальний червоний промінь із-за хмар. Час виходити, але ми бачимо, що попереду ополонка підходить до самого краю очеретяних заростей. Краще не ризикувати і йти твердою землею, хоча і по снігу. Берег тут заріс очеретами, користуємося рибальськими стежками, щоб не пертись через зарості. За старими описами, це місце називається «Берег Івана Тарана». Раніше з цього боку був невеликий хутірець. Чи був цей Іван Таран місцевим мешканцем, господарем будинку, або ж з ним пов'язана якась історія, зараз вже навряд чи можна з'ясувати. Ми по черзі топчемо стежку в глибокому снігу, і я намагаюся уявити, яке було життя в цьому хутірці на березі озера. Як мешканці ловили рибу, полювали. Як виглядали їхні будинки на цих плоских, порослих очеретом берегах.

Ось і незамерзаючий канал, яким тече вода зі ставків рибгоспу в озеро. Канал неширокий, але напрочуд глибокий. Через нього перекинуті якісь кволі дрючки. Я дістаю штатив і, спираючись на нього, ми по черзі переправляємося через канал. Нарешті виходимо на прочищену стежку до рибгоспу. Вже темно, облік закінчено і треба вибиратися на електричку. Тільки тут я дістав розклад і глянув, коли відправляється найближча електричка зі станції «Радгоспна». Виявляється, всього за сорок хвилин, а наступна пройде тільки через 3 години. Ми ховаємо біноклі, штатив, і чимчикуємо на станцію. Йдемо мовчки, іноді перемовляючись. Зрештою, ми розуміємо, що на електричку встигли, останні сотні метрів дороги до станції розчищені від снігу і можна не поспішати. Сяюча ліхтарями платформа наближається. Так і пройшов один з наших численних виїздів. Під час нещодавньої екскурсії на Лиман, яку ми проводили в рамках клубу «Слідопити», мене багато запитували, для чого потрібні такі обліки. На мою думку,- це своєрідний погляд у зовнішній світ, на ті речі, які зазвичай не помічаєш в повсякденному житті. Такі мандрівки завжди залишають після себе позитивні враження. У більш глобальному сенсі їх можна сприймати як частину збору інформації про динамічний, постійно мінливий світ довкола нас. Саме з таких крихт збираються знання про зміну клімату, про стан популяцій живих організмів, лісів, та й про багато інших аспектів всього, що відбувається навколо. Багато речей, що оточують нас, здаються природними, не вартими уваги. Часом, що відбуваються зміни не помітні в масштабах одного людського життя. Але якби наші предки не доклали зусиль, щоб записати історії про пожежу на Сухому Лимані, про те, як виглядало озеро сто років тому, які птахи у нас жили, ми б не змогли відчути розмах змін, що сталися. Зрештою, не було б ясно, як реагувати на зміни. Так що ми продовжимо спостерігати.