Благородний олень (Cervus elaphus)

Коли ви запитаєте фото мисливців, яка найкраща пора для їхньої улюбленої справи, мабуть, почуєте однозначне — весна! Воно й справді так. Навесні, коли оживає природа, куди не глянь — усе, здається, проситься в об'єктив. Особливо цікаві навесні птахи, комахи, звірі. Жодної іншої пори року вони не бувають такі живі, життєрадісні, красиві. Та й поводяться по-особливому. Так і хочеться знімати, не випускаючи фотоапарата з рук. Як ви, певно, зауважили, і автор цих рядків подорожував переважно у весняну та ранню літню пору. Я переконаний: саме в цей час природа відкриває свої найсокровенніші таємниці!

Але все це аж ніяк не означає, що цікаві сюжети не можна знайти, скажімо, восени чи взимку. Більше того, тільки восени у вересні — жовтні і навіть пізніше, у листопаді, відбуваються «риковиська», як кажуть карпатські мисливці, оленів. Це надзвичайно захоплююче видовисько, справжній спектакль, в якому беруть участь кілька виконавців. Саме про нього я й хочу вам розповісти.

Кілька десятків років тому до нас на Україну з Далекого Сходу завезли плямистих оленів — надзвичайно симпатичних тварин. Вони непогано акліматизувалися в наших умовах і в деяких місцях швидко розмножилися, ставши досить численним видом.

Були плямисті олені і в заповіднику Асканія-Нова, звідки їх переселили в Чорноморський державний заповідник, розташований на березі Чорного моря поблизу Дніпро-Бузького лиману.


Плямисті олені (Cervus nippon) в Асканії-Новій

Мені часто доводилося бувати в цьому заповіднику у різні пори року. Там я вперше й побачив цих тварин. Найбільше уподобали вони лісостепову Солоноозерну ділянку заповідника, де невеличкі острівці листяного лісу, так звані колки, чергуються з масивами цілинного степу. На озерах і морських затоках заповідника чимало різного птаства, а в лісах і у степу — зайців, лисиць, єнотовидних собак, а також сліпаків, які живуть у довгих глибоких підземних лабіринтах, та і багато іншого

Плямисті олені одразу ж стали окрасою заповідника. Куди б ви не пішли на Солоноозерному, неодмінно побачите десь на пагорбку одного або й кількох оленів. Особливо гарні дорослі самці з короною розгалужених рогів.

Наприкінці квітня — на початку травня самці скидають роги, і тоді їх важко відрізнити від самок. Але невдовзі у них відростають нові молоді ріжки — панти. Спершу панти вкриті м'якою шкіркою. Згодом ця шкірка облазить, роги розростаються. Десь у вересні, перед початком шлюбної пори — риковиська, самці стають справжніми красенями з розкішними гіллястими рогами. Нерідко у кущах або в ліску можна знайти старі оленячі роги, з яких умільці виготовляють різноманітні прикраси.


Самка плямистого оленя з малюком

А молоді роги-панти на батьківщині оленів — Далекому Сході — надзвичайно цінувалися ще у давнину. З них виготовляли цілющі ліки. Не втратили вони свого значення і нині. Але якщо колись, щоб зрізати панти, оленів убивали, то тепер організовані спеціальні ферми, де розводять плямистих оленів і, коли настає час, обережно зрізають панти. Пантове оленярство приносить великі прибутки. Ліки пантокрин, виготовлені з пантів, урятували життя багатьом хворим.

У той час, коли самці скидають старі роги, десь у затишній місцинці в чагарниках, якщо пощастить, можна знайти новонароджене малятко оленя завбільшки з невеличкого собаку. З'явившись на світ, воно лежить безпомічне у траві і легко може стати здобиччю вовків, здичавілих собак, що забігають у заповідник, навіть старого сильного лиса. І єдине, що захищає маля,— плямиста шкіра, яка добре гармонує з навколишнім середовищем. Мати-олениха чатує поблизу І оберігає своє малятко. Якщо хижак сильний і небезпечний, вона приймає удар на себе, намагаючись відвести хижака якомога далі від оленятка.

Я кілька разів знаходив у заповіднику оленятко. Воно напрочуд красиве. Коли лежить, згорнувшись клубком, то нагадує якусь загадкову квітку. Намагаючись анінайменшим необережним рухом не потурбувати малят, я зробив кілька їхніх знімків.

На щастя, оленятко недовго залишається таким безпомічним. За кілька днів воно вже ходить разом з матір'ю, привчається до самостійного життя і дуже швидко починає досить добре бігати.


Сполохані плямисті олені

Самки оленів з малятами поводяться насторожено, людину близько до себе не підпускають. Стоять, скажімо, оленнха з оленям на горбку і пильно дивляться на вас, здається, просто в очі. Ступили крок-другий до них — одразу лунає гучний пронизливий свист оленихи, наче то прокричав великих птах, і вони миттю зникають з ваших очей.

Багато разів я намагався десь з-за ліска підкрастися до оленів з фоторушницею, але всі мої спроби були марні. Тварини завжди вчасно помічали мене і не підпускали на «фотопостріл». Довелося задовольнитися ландшафтними знімками, де на фоні степу або лісу й голубого неба дрібним планом стоять або біжать олені. Мені дуже хотілося мати гарний фотознімок дорослих оленів, і я довго міркував, як не зробити. Та лише восени, у жовтні, коли приїхав у заповідник спостерігати за перельотами птахів, моя мрія нарешті здійснилася. Мені пощастило сфотографувати оленя, і не якусь там безрогу самичку, а старого красеня самця з велетенськими рогами. Та ще й зблизька, майже на цілий кадр.

А було це так. Приїхавши у заповідник, я першого ж вечора вийшов з кордону (так звуться у заповіднику садиби, в яких мешкають охоронці) і, з насолодою вдихаючи п'янке свіже повітря, подався до найближчого солоного озера, неподалік І якого був чудовий осиково-березовий лісок-колок. Стояв тихий теплий вечір. І Якось аж не вірилося, що вже осінь, що незабаром холоди. З берега озера здіймалися великі кулики — кроншнепи, хрипко обізвалася чапля.


Галки шукають кліщів в шерсті благородного оленя

І раптом я вловив звук, якого так чекав, заради якого поспішав до озера, і У найближчому колку почулося хрипке уривчасте ревіння. Десь далі, ніби у від-I повідь, пролунало друге і вже зовсім оддалік — третє. Це ревли олені. Тому, хто не чув них звуків, важко уявити, що так може ревти мирна травоїдна тварина, а не якийсь лютий хижак. У цьому ревінні вчувалася така сила, що у мене мурашки по тілу поповзли. Звісно, не від переляку. Мені вже доводилося чути цю мелодію в лісах Карпат. Щоправда, там ревли не плямисті олені, а більші й завзятіші — благородні олені, які ще збереглися в Карпатах і подекуди в лісах Полісся. Але звуки, які вони видавали під час риковиська — так називали цей шлюбний період мої друзі-мисливці з Ужгорода — були дуже подібні до тих, які я чув зараз. Хіба що плямисті олені ревли трохи тихше, а може, так тільки здалося, бо ж у горах звук значно посилює луна.

Я постояв якийсь час, прислухаючись до «переклички» самців-оленів, що викликали один одного помірятися силою і визначити найдужчого. Відтак, не кваплячись, пішов у той бік, звідки долинало найгучніше ревіння. Йшов обережно, щоб не налякати оленя і підкрастися до нього якомога більше. Чи то олень втратив пильність, чи я й справді йшов дуже обережно, але я підійшов до нього так близько, що, стоячи за кущами терну, чув його важке хрипке дихання. Раптом він високо підняв голову і заревів. Від того реву я мимоволі здригнувся. На якусь мить олень повернув голову в мій бік, повів носом і, зірвавшись з місця, зник з моїх очей. Мабуть, я не зовсім зважив на напрямок вітру, і олень вловив запах людини.


Ревіння благородного оленя

Ще кілька годин бродив я між залитими місячним сяйвом колками, насолоджувався «симфонією» оленячого ревища, добре запам'ятовуючи місця, де збиралися тварини. Повертаючись до кордону, я почув тріск рогів. Це десь недалеко олені-самці билися між собою, і кожен намагався відігнати суперника з уподобаної ділянки. Втомлений, але задоволений побаченим і почутим, я міцно заснув на розкладному ліжку на веранді кордону. Але спав недовго, хоч осіння ніч значно довша за літню. Треба було піднятися рано-вранці, щоб ще до схід сонця дістатися найближчого колка, де вчора ревли й змагалися олені.

Я йшов по росяній траві, щулячись від ранкової прохолоди, прикриваючи полою плаща фоторушницю, що висіла на грудях, щоб роса не попала на лінзи і в механізм апарата. Десь здалеку почулося ревіння оленів, але не таке гучне, як уночі.

Минула година, друга, третя. Вже добре розвиднілося, і я переконався, що можу знімати із швидкістю 1 /25 секунди, яка давала змогу зробити моментальний «фотопостріл». Тепер треба було знайти оленів. Обходячи зарості терну, вкриті темно-синіми ягодами, крізь мереживо гілок я розгледів силует оленя. Це був самець з великими рогами. Застиг на місці, лише з шумом втягував повітря і пильно прислухався до шелесту листя під легенькими подихами вранішнього вітерцю. Змочивши в росі палець, я визначив, у якому напрямку дме вітер. На моє щастя, він був не з мого боку, отже, олень не міг зачути мене по запаху. Я присів, відтак ліг на живіт, витягнувши руку з фоторушницею, в якій заздалегідь за допомогою експонометра встановив потрібну діафрагму, і попластував, затамувавши подих, до жаданого об'єкта.


Бої благородних оленів

Хоч олені бояться людини і, як правило, тікають від неї, але бували випадки (щоправда, нечасті), коли, побачивши її близько, вони нападали на неї і калічили рогами або передніми ногами. Подібний випадок стався зі мною в лісі на ВДНГ, де я хотів сфотографувати щойно завезених сюди благородних оленів, які гуляли собі на волі.

Трапилося це також восени, під час ревища, коли тварини легко збуджуються і змінюють настрій. Зі мною прийшли ще два мої товариші, але апарат був лише у мене. Я обрав собі старого самця і намірявся його сфотографувати. Спершу олень стояв спокійно, потім готовий був утекти, але несподівано очі у нього почервоніли, і він кинувся на мене. Я ледве встиг відскочити до великої берези, впустивши фотоапарат. Олень схилив голову і притис мене рогами до стовбура. Вже не пам'ятаю, як я схопився руками за роги і з усієї сили став відштовхувати тварину від себе. Та олень не рушив з місця. Мені здавалося, що я марно прагну зупинити трактор, який насувається на мене. Я сполотнів, сили вже не було. На щастя, один з моїх товаришів не розгубився І, схопивши добрячого дрючка, потягнув ним тварину раз і вдруге з голосним криком. Не знаю, що подіяло на оленя більше — дрючок чи крик, але він гучно фиркнув, відпустив мене і зник між деревами. А в мене ще довгенько після цього боліли ребра.

Отож, підкрадаючись до «свого» оленя, я побоювався: а що, як наше близьке знайомство йому також буде не до вподоби? Але ця думка, ледве спалахнувши, згасла. Я підповзав до оленя, лишаючи на росяній траві помітний слід, мов великий плазун, і намагаючись обігнути зліва (щоб сонце було ззаду) великий кущ терну, за яким стояв олень.


Сутичка благородних оленів

Нарешті я міг добре роздивитися його. Затамувавши подих, я просунувся ще трохи вперед, повільним, плавним рухом підняв до ока видошукач і побачив у ньому... лише голову і груди красеня, який стояв до мене боком і пильно дивився вперед, мабуть, виглядав суперника. Було зрозуміло, що він не бачить мене, хоч підібрався я до нього аж занадто близько.

Як же сфотографувати оленя в усій його красі? Доведеться задкувати. А що, як він виявить мою присутність? Тоді все пропало. Чкурне, наче й не було його тут. Отак розмірковуючи, я, мов той рак, став відповзати назад за куш. Відсапавшись, вирішив дочекатися зручного моменту. Олень знову заревів, з сусіднього колка обізвався до нього другий. Тепер уся його увага була спрямована у той бік, звідки долинав голос супротивника. Я відсунувся ще кроків на п'ять-шість убік і знову визирнув з-за куща. Цього разу все було гаразд. Олень стояв до мене боком і вміщувався в кадрі: голова гордо піднята, роги злегка відведені назад, одне слово, гордий, войовничий.

Я клацнув затвором. ї цей звук, як мені здалося, пролунав, мов постріл у вранішній тиші. Я навіть очі заплющив. А коли розплющив, не повірив: олень, як і раніше, стояв на тому самому місці. Мабуть, на якийсь час втратив обережність.


Слід благородного оленя

Я спохопився, швиденько зробив ще один знімок. Цього разу олень здригнувся, повернув голову у мій бік, злякано фиркнув і тільки я його й бачив! Настрій у мене був пречудовий. Я йшов лісом і тихенько мугикав пісеньку.

В наступні дні мені вже не вдалося підкрастися близько до оленів і сфотографувати їх. Зняв я, щоправда, невеличке стадо, але дуже здаля, отож на знімку вони вийшли дуже дрібними.

Не вдалося мені сфотографувати і карпатських благородних оленів під час риковиська, хоч супроводжував мене знавець оленів, досвідчений мисливство-знавець, який умів за допомогою спеціального акустичного пристрою чудово відтворювати їхнє ревіння. Олені відзивалися на цей голос, підходили ближче, але на «фотопостріл» не наблизилися жодного разу.

Пізніше я знімав цих тварин в Асканії-Новій, в зоопарках. Але знімки не і тішили мене. То були спокійні, мирні, напівсвійські істоти, що не мали нічого спільного з тим могутнім, гордим оленем, якого я зустрів і сфотографував сонячного жовтневого ранку у Чорноморському заповіднику.