Багато чудових спогадів пов'язано в мене з Чорноморським державним заповідником. Ті, кому не довелося побувати на його островах, солоних озерах, у ковилових степах і перелісках-колках навесні, не можуть собі навіть уявити багатство і розмаїття їхнього пташиного світу. В цю пору повітря бринить від голосів пернатих, особливо на піщаних косах і островах Тендрівської затоки, де збираються тисячі водоплавних птахів, утворюючи галасливі пташині колонії. Саме про них — численних мартинів, крячків, куликів, диких качок та багатьох інших я й хочу вам розповісти, бо саме вони є головним багатством заповідника. Саме для них і був він створений у пониззі Дніпра та на узбережжі і островах Каркінітської затоки. Тепер заповідник належить Інституту зоології АН України і має статус біосферного заповідника




Крячок річковий на гнізді

Та перш ніж познайомити вас із пташиним світом морського узбережжя і островів, я хочу коротко розповісти і про тваринний світ цього мальовничого куточка української природи, що зберігся до нашого часу у порівняно недоторканому стані.

Уявіть собі чудовий весняний ранок. Довкола, скільки сягає око, розкинувся зелений степ, а в ньому — де-не-де кущі терну, шипшини, бузини, невеличкі мальовничі переліски — колки. В них можна сховатися від пекучого степового сонця. Кремезні дуби, кучеряві берези, осики, вільхи дарують усім жадану прохолоду. А між деревами, особливо по берегах озерець, яких тут теж немало - кущі, очерети. І скрізь щебечуть, співають, кричать численні птахи. Ось у заростях терну кукурікнув і залопотів крилами півник фазана. їх тут багато. Часто можна спостерігати, як вони перебігають від куща до куща або несподівано злітають майже з-під самісіньких ніг. Мені ніяк не щастило сфотографувати цього птаха. Як тільки фотоапарат висить у мене на плечі (а він досить важкий, щоб тримати його весь час напоготові), птах неодмінно стрінеться на дорозі. А коли налаштував усе і видивляєшся його — жодного фазана не побачиш.


Пара фазанів

Зате я досхочу фотографував шпаків. З року в рік у колках і на кордонах розвішують безліч шпаківень, які охоче обживають ці корисні птахи. Шпаки надзвичайно моторні — виспівують, бігають по землі, вишукуючи комах, перелітають з гілки на гілку, одне слово, весь час потрапляють на очі. Тим паче на початку червня, коли в гніздах (шпаківнях) пищать ненажерливі пташенята і батьки змушені безперервно годувати їх. Я зробив багато цікавих знімків птахів — і в польоті, і за роботою, і біля шпаківні, коли вони приносили малечі поживу.

Значно рідше трапляються яскраво-жовті з чорним іволги. Щоправда, яскраве весільне оперення мають лише самці. Самки на вигляд значно скромніші. Тому передусім помічаєш саме їх. Крім цього, самці дають про себе знати ще й мелодійним «фіу-фіу» або гучним шипінням «жууітть», яке чергується із співом.

Знаходив я в перелісках і майстерно сплетені гнізда-кошики іволги, але вони завжди були високо, на кінцях тонких гілочок, тож дістатися до них з важкою фоторушницею і при цьому не злякати птахів — марна справа.

На жаль, у ті часи, коли я майже щовесни працював у заповіднику, основною моєю фотозброєю була кустарна, хоч і надійна, але важка фоторушниця. З неї можна було робити влучні «фотопостріли» на землі, але не на деревах чи на крутосхилах. Тепер я маю, звичайно, портативний зручний електронний пристрій для дистанційного управління фотокамерою, її заздалегідь можна закріплювати коло гнізда або в іншому улюбленому місці відпочинку птахів і робити знімки саме тоді, коли вони сидітимуть перед об'єктивом у найвигіднішому ракурсі. Щоправда, і тут є своя незручність: після кожного знімки треба бігати до фотокамери (звичайно, полохаючи при цьому птаха), швиденько переводити кадр і знову чекати в засідці метрів за десять—п'ятнадцять, поки той заспокоїться і повернеться до гнізда. На таку зйомку витрачаєш чимало часу. Декотрі фотолюбителі мають у своєму розпорядженні камери з електромотором, який теж вимикається на відстані і переводить кадр. Але, на жаль, апаратура ця імпортна, дорога і не кожному доступна.


Самець вивільги біля гнізда

Я хочу порекомендувати звичайний дистанційний пристрій справжнім фото-мисливцям, які не пошкодують часу й зусиль для його виготовлення. Якщо встановити на штатив або на струбцині, закріпленій на дереві в потрібному місці, фотокамеру з однією або з двома лампами-спалахами («Луч», «Філ» та інші), то можна одержати унікальні кадри, не чіпаючи гнізда і не дуже лякаючи його мешканців. Та ще й за будь-якої погоди або в цілковитій темряві, якщо це необхідно, бо успішний «фотопостріл» не залежатиме від освітлення.

Але повернімося до нашої розповіді про птахів.

Отже, я не зміг зробити знімок гнізда іволги та сфотографувати багато інших чудових сюжетів саме через технічну недосконалість мого фотообладнання. Особливо досадно було тоді, коли знаходив дуже цікаві гнізда очеретянок чи висячі симпатичні гнізда-рукавички крихітки ремеза, які я міг зняти на плівку хіба що без птахів.

Крім шпаків, іволг та багатьох інших пернатих у колках мешкали зозулі. Мені вдавалося, імітуючи їхнє «куку», підманювати птахів до себе і фотографувати, але, на жаль, не можу похвалитися жодним вдалим знімком. Все-таки зозуля навіть тоді, коли роздратована присутністю імовірного суперника і підлітає до нього, щоб відігнати з «своєї» території, лишається дуже обережним птахом. Вона швидко розпізнає людину, хоч як би майстерно та не імітувала її «куку».


Сіра і біля чаплі

Мешкають у заповіднику також сороки і граки, влаштовуючи у колках галасливі гніздові колонії. Цікаво, що в багатьох місцях ці колонії граків сусідять з житлами малих білих чапель. Загалом вони співіснують мирно, хоч невеличкі «сварки» все ж таки трапляються.

Поводилося мені й кільцювати тут птахів, переважно молодих граків і білих чапель.

Поблизу деяких колоній граків знаходилися нори лисиць з виводками. Я здалеку спостерігав у бінокль, як біля нір гралися молоді, але вже чималі лисенята, яким батьки приносили пташенят граків. Річ у тому, що часто з гнізд випадають напівоперені граченята, які приречені на загибель, бо батьки відмовляються годувати їх на землі. 1 саме в цей час підростають лисенята в норах. От лисиці й частують їх цими граченятами.

Крім лисячих нір, багато у заповіднику й нір борсуків, не кажучи вже про тхорів. Скрізь у степу видніються невеликі піщані кучу при, в яких цим звіркам дуже зручно робити нори.


Галагази

Надзвичайно цікава лісостепова ділянка Солоноозерна. Сама назва говорить про те, що там багато солоних озер, які утворюють дуже своєрідний ландшафт. На озерах плавають качки, мулястими берегами бігають кулики, серед яких особливо вирізняються пістряві красуні шилодзьобки. З-поміж качок, які гніздяться тут, найбільші звичайні крижні, а також великі, з яскравим оперенням качки-галагази. Вони завжди тримаються парами, причому самця від самки легко відрізнити навіть здалеку. Він значно більший, оперення яскравіше. Особливо цікавий галагаз з малятами — жовтенькими пухнастими каченятами. Качки-галагази дуже відрізняються від інших представників ряду гусеподібних: часто роблять гнізда у норах, у кучугурах неподалік озер або морського узбережжя, а нерідко навіть у лисячих норах. Вони, уявіть собі, зовсім не бояться лисиць. Щоправда, як тільки в норі вилупляться каченята, батьки одразу ж ведуть їх на воду, де вони й живуть, доки не виростуть. Якось я знайшов гніздо галагаза за характерними слідами качки біля входу в нору. В цій норі було кілька виходів. Як же я здивувався, коли біля одного з них запримітив лисячий слід. Виходить, в норі жили і галагази, і лисиці. Не знаю, чи мирно вони сусідили, однак такі випадки описані і в орнітологічній літературі. Ясно лише одне: качка, яка сидить на гнізді, має бути досить сильною, щоб дати лисиці достойного одкоша і відбити у неї охоту нападати на галагазів.

Гніздилися на Солоноозерній і хижі птахи, зокрема чорні шуліки й боривітри. Та найбільше усе-таки було кібців. Ці маленькі чепурні соколи гніздяться пізно і нерідко займають гнізда сорок або граків після того, як з них вилетять пташенята. У степу кібці полюють на комах, полівок. З ними успішно конкурують маленькі хижачки з роду горобиних — чорнолобі сорокопуди. їхні досить великі гнізда з вплетеними у стінки стеблами полину я часто знаходив на білій акації, яка добре росте на піщаних ґрунтах заповідника.


Кібчик зі здобиччю

Поблизу кордонів у щілинах будівель, у шпаківнях і в дуплах дерев жили чубаті одуди.

Були тут і полози, які ласували яйцями і пташенятами. Вони агресивні, але не отруйні. Та все ж полози по-своєму красиві. їхнє довге тіло, розцяцьковане смугастим малюнком, досить фотогенічне.

Не раз доводилося мені зустрічати й степову гадюку. Цих плазунів чимало і в степу, і навіть на пташиних островах заповідника, де вони живляться мишовидними гризунами, а також пташиними яйцями.

Степову гадюку легко розпізнати за характерним зигзагоподібним малюнком на спині. Вона отруйна. І хоч укус її не смертельний, проте завдає людині і тваринам немало прикростей, коли вчасно не ввести протиотрутну сиворотку.

Слід сказати, що ні вуж, ні полоз, НІ степова гадюка не будуть, звичайно, спокійно позувати. Вони будь-що намагаються втекти. Щоб сфотографувати цих красенів, довелося їх спершу впіймати за допомогою палички з рогулькою і кинути на кілька хвилин у мішок. Відтак я витрушував їх на добре освітлене місце і просив кого-небудь притримати полоза чи гадюку паличкою доти, поки я наводив на різкість. Потім мій добровільний помічник потроху відпускав невільника, а я швиденько фотографував. Скажу вам одверто, що це досить копітка і небезпечна якоюсь мірою робота. Щоб одержати хороший знімок, доводилося фотографувати не раз і не два. На лісостепові ділянки заповідника нерідко заходять лосі, козулі, а нещодавно з'явилися й дикі кабани, які іноді за одну ніч можуть «переорати» сотні метрів берега озера у пошуках солодкого коріння болотних рослин.


Єнотовидний собака

На жаль, мені не вдалося зробити у заповіднику пристойних фото копитних, окрім оленя. А щодо хижих тварин, то лише один-єдиний раз я стрівся на вузькій стежині в очеретах з єнотовидним собакою. У мене була напоготові фоторушниця, і я, не наводячи на різкість, натиснув на спуск. Зляканий звір утік, зник у заростях очерету. На превеликий подив, фото цього разу вийшло досить вдале. Буває й таке у фото мисливців, хоча й дуже рідко.

Крім Солоноозерної, заповідник славний також Івано-Рибальчинською ділянкою і Волжиним лісом. Я часто бував тут, і одного разу мені навіть пощастило дорогою сфотографувати гризуна-сліпака, який виліз із своєї глибокої нори. Було видно, що йому не дуже до вподоби наше знайомство: сліпак погрозливо чмихав і навіть пробував нападати на мене, але я швидко облишив його, і він тут же зарився в землю. Земля, що її викидають сліпаки, риючи нору,— сурчини — зустрічаються на кожному кроці. У вологих місцях можна побачити ходи крота. У вільховому таю на болоті з'явилася сім'я бобрів. Цікаво, що вони припливли протокою і лиманом з пониззя Дніпра, куди їх завезли з Київської області кілька років тому. Тут вони прижилися, стали розмножуватися. Але, на жаль, підходящих місць для колоній так і не знайшли, і тільки одна пара обжила невеличку річечку у лісі на болоті.


Каркінітська затока

А тепер помандруємо разом з вами з лісостепових ділянок заповідника у приморські і познайомимося з їхньою флорою і фауною.

Потіївка і Ягорлицький кут, хоч і розташовані на березі заток Чорного моря, мають типовий степовий ландшафт, за винятком невеликої ділянки, куди стікалися води зрошуваних полів і де утворився своєрідний збіднений плавневий ландшафт. Цінністю заповідника, безперечно, є острівці, які знаходяться неподалік від берега у Ягорлицькій і Тендрівській затоках Чорного моря. Кожен з них має свою назву — Орлов, Бабин, Смалений. Довгий, Круглий та інші. На цих клаптиках суші серед мілководного моря, що дуже багате рибою, молюсками, ракоподібними, різними водоростями, здавна селилися водяні й болотні птахи. Починаючи з 1927 року, острови та інші приморські території узбережжя Чорного та Азовського морів були оголошені заповідними і увійшли до складу новоствореного Приморського заповідника, а пізніше, у 1937 році, на його базі були створені Чорноморський і Азово-Сиваський державні заповідники. Всі місця перебування (гніздові колонії, місця линяння, зимівлі, перепочинку) птахів взяла під охорону держава, і це дозволило зберегти цей куточок чудової української природи майже недоторканим. Нині острівці та коси стали справжнім пташиним раєм.

На острів Орлов я вперше потрапив близько сорока років тому. З материкового берега він здавався невеличкою смугою на тлі сріблястої води. Коли я роздивлявся острів у бінокль, то побачив передусім стіну очерету, смугу піщаного берега, а над ними, мов темна хмара, висіли тисячі птахів. Саме у цей час на острів ступив працівник заповідника, і налякані птахи знялися у повітря. Це було незабутнє, вражаюче видовище! Пізніше я не раз бував тут, щоправда, у період гніздування на острови нікого не пускають, крім, звісно, наукових співробітник в заповідника і охоронців. Правила поведінки й для них дуже жорсткі — не ходити островом, а лише прибережною смужкою, не лякати птахів. І це не чиясь просто собі забаганка. Річ у тому, що деякі птахи, зокрема чорноголові мартини, коли їх злякати в період насиджування кладки, дуже збуджуються ї нерідко розбивають і яйця. Це, звичайно, завдає неабиякої шкоди пташиним сім'ям. Зрозуміло, що і я, і мої колеги-орнітологи ніколи не порушували встановлений порядок. Коли треба було вести спостереження за життям пернатих чи фотографувати їх, ми напинали І великий маскувальний намет і спокійно працювали, не тривожачи мешканців , острова. Багато щасливих, хоч нерідко й важких, годин просидів і пролежав я в цьому наметі. І скільки цікавих спостережнь, неповторних фотографій було зроблено саме на цих пташиних островах.


Колонія мартинів

Знімав я тут і гніздову колонію чорноголових мартинів, найполохливіших птахів. Діставшись на острів ще звечора, я переночував у маленькій хатинці на березі. Ніч була тепла, тиха, але я не зімкнув очей — боявся проспати. Ще й не засіріло, а я вже зібрався похапцем, прихопивши лише шматок хліба і пляшку Із водою. Нагинці пробрався у колонію мартинів, яку запримітив ще звечора. Хоч як старався йти обережно, тихо, однак все-таки наполохав птахів, і вони з криком закружляли в повітрі. Ступав я не підводячи голови, дивлячись собі під ноги, щоб не знищити якесь гніздо. Слід сказати, що гнізда траплялися ледь не на кожному кроці — невеликі, ледь притрушені сухою травою ямки. В них лежали яйця, птахи щойно почали їх відкладати.

Знайшовши зручну вільну місцину, я поставив свій намет з парасолі і маскувальної тканини і заліз у нього. Мартини невдовзі заспокоїлися, опустилися у свої гнізда. Визирнувши з «віконця» намету, я з приємністю завважив, що за кілька метрів від нього доволі гнізд. А трохи далі їх уже стільки, що й не полічити. Того дня я знімав багато, і майже всі фото мартинів та їхніх гнізд вийшли дуже вдалі.

Доводилося мені також мітити цих птахів, коли трохи підросли пташенята. Оскільки мартинові належать до виводкових, то їхні пташенята недовго сидять у гнізді. Вони розбігаються по острову більшими або меншими зграйками. Якщо на острові спокійно, малі мартини сидять на землі або залазять у тінь лопухів і чекають, поки прилетять батьки і нагодують їх. Дорослі птахи добре впізнають своїх дітей, незважаючи на те, що поруч сидять такі самі виводки. Найчастіше мартини приносять їм дрібну рибу, різних комах, а найбільші, сріблясті мартини,— нерідко й ящірок, мишовидних гризунів, а часом і пташенят інших пернатих.


Мартин жовтоногий

Сріблясті мартини, яких іще називають реготухами за їхній пронизливий крик, схожий на людський регіт,— справжні розбійники. Вони випивають пташині яйця, крадуть, як ми вже говорили, чужих пташенят, отже, завдають чималої шкоди мешканцям заповідних островів. Тому працівники заповідника змушені регулювати чисельність сріблястих мартинів, руйнуючи повністю чи частково їхні колонії на тих островах, де їх занадто багато. І все ж, чисельність сріблястого мартина досить велика, птахи розселилися не лише на багатьох островах заповідника, а й на прилеглих до нього ділянках узбережжя.

Дуже цікаво спостерігати, як вже чималі, але ще в пушку пташенята сріблястих мартинів ховаються від ворогів. Передусім вони (як і пташенята інших мартинів) добре плавають, а тому намагаються втекти від нападника на воду і відпливти щонайдалі від берега. А коли не встигають, майстерно маскуються серед лопухів, у траві або навіть на піску в різному мотлосі, викинутому морем на берег. Вони припадають до землі, втягують голівку і лежать цілком нерухомо, мов камінчики чи шматочки сухої деревини. Тому треба увесь час дивитися під ноги, щоб не наступити на маля.

Серед моїх фототрофеїв є чимало кольорових та чорнобілих знімків таких пташенят.

Щороку на островах провадять мічення птахів. Цю роботу виконують не лише працівники заповідника, а й студенти-біологи, які приїздять сюди на практику. В цей час можна вільно ходити островом, бо період насиджування закінчився, вивелися пташенята, дорослі птахи годують їх. Мічення проводять не менше десяти чоловік. Йдучи ланцюжком, вони окільцьовують малечу. А тих, що втекли на воду, обережно виловлюють сітками, одягають на ніжку кільце і відпускають. Саме таким чином організована робота дуже продуктивна.


Кулик-сорока на гнізді

Поряд з мартинами на островах гніздяться кулики й кілька видів качок. Тут можна побачити й довгоногу шилодзьобку із загнутим догори дзьобом, і галасливого кулика-сороку, що справді нагадує цього птаха строкатим біло-чорним оперенням, і кулика-травника, який відкладає яєчка в гнізда-ямки у траві, і чубату чайку, що вітає вас своїм пронизливим криком «чиї-ви-чиї-ви».

Якось мені пощастило сфотографувати пташенят кулика-сороки в гнізді-ямці біля самого берега моря, які щойно почали вилуплюватися. Це була удача! Років тридцять до того я зробив такий самий знімок на піщаному острівці у Канівському заповіднику на Дніпрі, але того разу це був не кулик-сорока, а лежень.

Надзвичайно цікава подія сталася кілька років тому на одному з острівців. Там вперше в історії орнітологічних досліджень на Україні почала гніздитися північна качка гага, мешканець узбережжя та островів Північного моря за Полярним колом. Я бачив гагу кілька разів на узбережжі Кандалакшевської затоки Білого моря. Але тоді навіть припустити не міг, що качка, пух якої є незамінним матеріалом для утеплення одягу космонавтів і полярників, прилетить до нас на Україну й започаткує на островах Чорноморського заповідника гніздову колонію, яка нині налічує вже понад триста гніздових пар.

На жаль, мені не вдалося сфотографувати гнізда гаг та їх самих у заповіднику, але я не втрачаю надії, що зроблю це найближчим часом.

З півночі примандрували до заповідника й середні крохалі. Вони гніздяться на островах вже кілька десятків років. Свої гнізда, як і гаги, вимощують ніжним, м'яким і теплим пухом, який мало чим поступається пухові гаг.


Гага звичайна (Пухівка)

Під час осінніх міграцій на косах і островах озер та заток заповідника відпочивають тисячні зграї перелітних куликів, качок, мартинів і крячків, а також лебедів, які нерідко лишаються зимувати у Тендрівській затоці, а в період линяння щороку прилітають сюди.

Займаючи понад вісімдесят тисяч гектарів площі, Чорноморський держав-ший біосферний заповідник із своїм багатим рослинним і тваринним світом є перлиною нашої республіки. Для орнітологів і фотомисливців цей заповідник став справжньою лабораторією. Хто хоч раз побував тут, не зможе забути зелених тінистих перелісків, піщаних кучугурів, квітучого степу й теплого привітного моря, де так вільно й хороше почувається численне птаство.