Вільшанки відрізняються. Вони дивні. Почнемо з того, що їм подобаються люди. Гаразд, мабуть тут я дещо поквапився з висновками. Проте вони точно мають якийсь інтерес до людей. Наближаються і так уважно розглядають вас своїми темними, чорними очицями, допитливо схиливши голову, можливо навіть із підозрою, а можливо заінтриговані. А що ти робиш?

Інша дивна річ, яку роблять вільшанки, — це починають співати знову наприкінці літа. Хоча їх осіння пісня має тужливий характер. Усе мовчить увесь серпень. Птахи хандрять, ховаються, перегруповуються після шалу гніздового сезону, змінюють своє вбрання, шпортаються навкруги в пошуках поживи, пересуваються непомітно і нечутно.

Це було 20 серпня, коли я почув свою першу осінню вільшанку минулого року. Приблизно п'ята ранку понеділка, надворі ледь зажевріло. Я прокинувся доволі легко, готувався йти до лікарні на огляд ушкодженого коліна. Пісня вільшанки — це плач за літом, що минає. Ця пісня, почута в меланхолійну годину, здалася мені плачем за мною.

Пісня ідеально пасує порі року: сумна, щиросердна, проникна, як вияв священного обов'язку. Майже як реквієм. «Даруйте панове, але це моя ділянка і з цього моменту я боронитиму її до смерті.»

Я знову почув пісню наступного раннього ранку в лікарняному ліжку. Вона чисто линула крізь вікна, залишенні прочиненими в задушну ніч. Це був давно знайомий, рідний голос у чужому світі гулу електроніки, приглушених стогонів із сусідніх палат, похмурих чергових сестер, які лопотіли своїми халатами і човгали полірованою підлогою.

Свою плату я ділив із 95-річним Ерні, Гаррі, якому було десь вісімнадцять, і малим, котрий одужував після численних травм. Як же ми нагадували поранених птахів: в очікуванні позабивалися в кутки, притихлі й замкнуті, з вигорілим, як оперення, татуюванням (у декого з нас). Обдаровані їжею або увагою, ми ніби спурхували до життя. І звісно мріяли про звільнення, цілковиту рухливість, бути як та вільшанка за вікном. Вона закликала нас ігнорувати початок осені, сперечатися про те, що щось завершується.

Мені пощастило, я вийшов з лікарні наступного ранку, попрощавшись зі своїми співкамерниками. По поверненні додому я поплівся в кінець саду сісти перепочити. Одна з моїх вільшанок знову заспівала свою пісню, коли я саме збирав сливи, звільняючи дерево від солодких із гіркуватою шкіркою фруктів, від ваги яких його гілки тяглися по землі.

Мушу сказати, що вільшанки любили мій сад. їм подобається більшість садів. Я зробив кілька трохи дивних речей, щоб запропонувати їм вибір місць для гніздування. У живоплоті помістив розбитий череп'яний горщик, у кущі барбарису — шматок водостічної труби, а обшивку від шкіряного футбольного м'яча з вирізаним отвором прибив до стовпчика відкритої дерев'яної повітки. Вільшанки люблять ховати свої гнізда під укриттям. їм подобається дах над головою, хоча вони й не роблять його самі.

Проте в моїх вільшанок були власні плани. Наприкінці березня я помітив купку сухого листя під навісом ґанку, а потім миготливий погляд маленької пташки, яка спурхнула, коли я прочиняв двері. Спершу я вирішив, що то волове очко. Самець волового очка гіперактивний навесні, будує кілька гнізд, а потім дозволяє своїй супутниці обрати те, яке подобається їй найбільше. Я подумав, що волове очко саме демонструвало збудоване гніздо в напівкруглому горщику з плющем, який я прикріпив до стіни свого ґанку лише в двох кроках від вхідних дверей, котрі постійно пристукували. Сміливо, але не практично. Пані волове очко ніколи б не обрала такого помешкання.

Потім з'ясував, що, власне, це вільшанки будують гніздо. Я зробив усе можливе, аби зменшити турбування, спричинене моїми приходами та відходами, особливо в перші дні освоєння гнізда, коли вони понад усе бажали усамітнення. Згодом, раз чи два я так і не зміг опиратися спокусі стати навшпиньки й зазирнути всередину. Зазвичай на мене впритул дивилися ті самі темні очі. Якщо поряд не сидів ніхто з батьків, я обережно перевіряв вміст. Чотири теплих яйця невдовзі перетворилися на чотири волохатих пташеняти з витягнутими й широко відкритими жовтими ротами, голівками, що гойдалися на тоненьких шиях, і очима, котрі були й відкриті й закриті водночас.

Було приємно й радісно з'ясувати, що інша пара вільшанок тим часом виховувала виводок у розбитому горщику в живоплоті. Я зміряв кроками відстань, це гніздо було не більше ніж у 30 метрах від поселенців на ґанку. Здається, це дещо заблизько як для таких територіальних птахів.

Але я думаю, що саме будинок утворює межі їх території, є їх Берлінською стіною. Вони поруч, але й доволі далеко.

Пташенята вільшанки мають коричнево-буре забарвлення з дрібнити світло-коричневими цятками по верху і білуватими на грудях. Восени, після линьки, їх оперення стає як у дорослих.

Десь місяць по тому гнізда спорожніли, а оперені пташенята вільшанок чимчикували скрізь садом. Якось я знайшов крапчастого малюка, який досліджував мій будинок. Він дався спіймати його без зайвих зусиль, а коли я виніс його надвір і ніжно розкрив долоню, щоб випустити, пташеня ще кілька хвилин сиділо в ній, схопивши мого пальця, повернувши голову на 180 градусів, й пильно глянуло на мене, перш ніж полетіти, заскочене між страхом і зачаруванням. Був час, коли вільшанку в хаті сприймали як знак, що хтось має вмерти. Нині, якби сказали травма ноги, це було б страшно. Вільшанки щезли, я знову міг поливати горщик із плющем на ґанку. Або принаймні я так думав. Уявіть собі, я ллю всередину воду, аж раптом звідтіля зачепивши моє вухо знову вистрелює вільшанка. Без сумніву, вони дуже полюбили це місце, адже повернулися, аби зробити другу кладку. На щастя, вільшанка, що насиджувала, оправилася від стресу у вигляді легкого душу. Я спостерігав у вікно як вона повернулася назад до яєць.

  Але на жаль, друга спроба була невдалою. Пташенята померли на ранньому етапі. Можливо, в посушливий період їжа стала дефіцитною або один із дорослих загинув від нещасного випадку чи хижака. Проте й один успішний виводок із чотирьох малюків навіть дуже непогано, адже потрібно щоб до наступної весни дожили тільки одне пташеня та один дорослий, аби популяція залишалася сталою.

Для більшості людей вільшанка символ не осені, а зими, снігу, Різдва. Це улюблений птах багатьох дітей, дружній і знайомий. Маючи походження лісового виду, а не мешканця відкритих територій, вільшанка не така вразлива до змін, які відбуваються в агроландшафтах. Якось холодного зимового ранку я ніс до годівнички цілу миску крихт. На півдорозі мене перехопила вільшанка, що приземлилася не на край миски, а прямо на верхівку купи з крихтами. Вона почала жадібно їсти, розкидаючи крихти навкруги себе й на мене.

  Вільшанки сміливі з людьми й войовничі один із одними. Одного разу мої добрі знайомі прикрасили свої вхідні двері гарним різдвяним вінком, в центрі якого красувалася дуже схожа на справжню модель вільшанки. Невдовзі вінок ретельно дослідила справжня мешканка їх саду і пошматувала ту модель на клапті. Дуже по-різдвяному, скажу я вам.

Зараз зима і в сонячні дні вільшанки продовжують співати. Невдовзі їх тональність знову зміниться й до хору приєднаються інші птахи, проголошуючи початок чогось зовсім нового.