Тварини, що живуть поряд з людиною в містах, селах, містечках, як правило, досить потайні. Про їх близьку присутність ми часто навіть не здогадуємось. Та й ті, що не ховаються від людей, а тримаються відкрито, зокрема деякі птахи, завжди сторожкі і намагаються не надто привертати до себе увагу. Проте є серед них одна, так би мовити, особистість, яка вирізняється показною зухвалістю в стосунках з людиною – це сіра ворона, або ґава.

Оперення сірої ворони скромно вишукане – насичено чорний колір хвоста, крил, голови і вола елегантно поєднується з сизувато-сірою барвою тулуба, декорованого негустими тонкими чорними рисками на боках. Поведінка ґави завжди впевнена, з самоповагою і водночас з лукавством. Але в шлюбний період птах іноді справляє досить кумедне враження, коли з витягнутою вгору шиєю і настовбурченим пір'ям на голові, з трохи нахиленим дзьобом і випнутими вперед грудьми, повагом походжає по газонах, сердито зиркаючи темним оком на чорних граків і сизоперих голубів, що знаходяться поруч. І зовсім роз-веселишся, спостерігаючи за ґавою, яка через повінь весняних почуттів грається в повітрі якоюсь гілкою чи кісточкою: злетить з нею височенько, випустить з дзьоба і, напівсклавши крила, починає падати слідом за іграшкою, через кілька метрів вільного падіння наздоганяє її, хапає і знову злітає вгору, випускає паличку-іграшку вдруге, знову падає за нею; і так повторюється безліч разів. Ворона радіє життю? Чом би й ні.

Вважається, що сірі ворони кмітливі, розумні птахи. Така думка про них склалася недарма. Спробуйте захопити ворону зненацька. Навряд чи вдасться. Навіть коли її увага зайнята їжею, залицянням до своєї пари, сваркою з сусідами, вона завжди миттєво реагує на зміну поведінки перехожих. Люди, які прямують у своїх справах без цікавості до птахів, можуть пройти в двох метрах від ворони і не викличуть у неї ніякої тривоги. Втім варто якомусь перехожому на часину зупинитися та ще й глянути в бік ворони, як вона неодмінно скосить око і стане оцінювати реальність загрози. Якщо в руках людини, що зупинилась, немає якоїсь речі, якою можна було б дотягнутися чи жбурнути у птаха, ворона, не надто поспішаючи, трохи боком відступить подалі. Коли ж в руці людини палка чи камінь, птах миттю злетить на дерево і звідти ще й полається своїм дратівливим голосом. Дуже не люблять ворони крилатих хижаків. Загледівши яструба чи сову, вони гамірною зграєю налітають на недругів і женуть якомога далі.

Зарубіжними орнітологами було поставлено експеримент у групі з кількох сірих ворон. Вони пропонували птахам шматочки їжі, які клали на дно високих скляних колб, куди дзьобом не можна було дотягнутися. Поруч клали дротинки з нетвердого металу із загнутими кінцями, як гачок. Піддослідні птахи досить скоро зметикували, що їжу з посудини можна витягти за допомогою цих дротин. Такому прийому навчилися усі ворони в групі. Потім експеримент усклад-нили так, щоб виявити глибину розумових здібностей ворон. Замість зігнутих на кінці дротин поклали прямі. Птахи за звичаєм хапали дротинки, встромляли їх в шматочок їжі і намагалися витягти, але шматок сповзав з дроту. Птахи-домінанти в групі так і не вирішили виниклу проблему. Здогадка прийшла невеликій за розмірами вороні, яка в ієрархії групи була майже на найнижчому рівні. Після кількох невдалих спроб застосувати пряму дротину вона, наче щось вирішуючи, якийсь час розглядала кінець дроту, потім притисла його лапами до підлоги клітки і вхопила дзьобом кінчик, потягла до себе і зігнула гачком. Тобто пташина з підручного матеріалу власними зусиллями зробила знаряддя добування їжі: провела логічний зв'язок між виглядом кінця дроту і своїми невдалими спробами дістати їжу. А це вже безперечно ознака розумової діяльності, оскільки вона на основі власного досвіду наперед передбачила бажаний результат від застосування нею створеного знаряддя.

Така кмітливість робить воронам честь. Здається, вони самі добре це знають і не проти марнославно використати власні можливості собі на користь. Воронячий норов найчастіше відчувають на собі кияни. Ґави не належать до водоплавних птахів, але полюбляють оселятися в заплавах річок, особливо великих, оскільки тут легше знайти поживу. Тому в Києві, де котить хвилі Дніпро широкий, сіра ворона – це звичайний і навіть масовий птах, а от, наприклад, у Львові вона рідкість, поза як місто хоч і значне за площею, та річки навкруг нього невеликі. Львівянам пощастило, тоді як кияни кожного року змушені витримувати атаки сірих ворон.

Скарги про напади сірих розбишак на перехожих почи-наються, як правило, в червні. То в одному місці, то в іншому, в якомусь сквері, парку, просто на вулиці зненацька налітає ворона і б'є людину крилом чи лапою по голові. Найчастіше таке трапляється з жінками і дітьми, які й гадки не мали, що поряд зі стежкою чи дорогою, де вони проходять, тримаються ворони. Тому переляк у людини неабиякий. Причому на деяких перехожих ворони налітають щоразу, варто їм пройти в "недоброму місці".

Таке зухвальство ворон пояснюється досить просто. Причин дві. Перша – та, що дорослі ворони, як й інші птахи, інстинктивно захищають своїх пташенят, які в червні вилітають з гнізда. В цей час вони досить довірливі, без суворого життєвого досвіду. Навіть якщо людина не помічає пташенят, і вони їй байдужі, дорослі ворони все одно атакують, так би мовити, для профілактики дитячого воронячого травматизму – а раптом людина проходить з недобрими намірами. І в цьому "на всяк випадок" проявляється друга причина нахабства ґав: від тісного співіснування з людиною у ворон знизився поріг сприйняття людини як небезпечного і гідного суперника, якого краще не турбувати. Небезпеку в людині вони бачать, а от її гідність вже стали ставити під сумнів. У всякому разі нападають на слабших, чоловіків ворони зачіпають рідко.

Захист дітлахів – законна справа, а оборонити себе від ворони-зухвальця, не завдаючи їй шкоди, дуже легко. Варто взяти в руку палицю і кілька разів замахнутися на птаха. Буде багато галасливого крякання, але бездумно він вже не налітатиме на вас. Сім'я з такими затято самовідданими ґавами-батьками потримається на одному місці кілька днів, а потім неодмінно полетить. І воронячі атаки згадуватимуться як дивна пригода.

Втім останнім часом стали траплятися складніші випадки. В одному з мікрорайонів Києва ґава-агресор почала тероризувати мирних громадян вже в середині квітня. З усього виходило, що це самець сірої ворони захищав таким чином свою гніздову територію вже з початку інкубації яєць, тобто самка насиджувала кладку, а її відважний обранець вважав кожну людину на своїй території за недруга. У цього самця ґави сприйняття людини як ворога, якого не слід дратувати, впало взагалі до нуля. Відлякування майже не допомагало. Прив'язаних до гніздової території ворон відігнати кудись в інше місце дуже складно, вони ніяк не бажають цього робити. Тож воронячий терор міг тривати більше двох місяців. Доля того самця залишилась невідомою.

Надмірна агресивність, збудженість будь-якої тварини, що в нормі не властиві їй, в природі найчастіше караються досить жорстоко. Така тварина через свою надзвичайну поведінку потрапляє в надзвичайні обставини і, як правило, гине. Дуже просто було б людям вчинити за цим законом природи і покарати нерозважливу ворону. Втім почати знищувати буває досить легко, а от зупинитися – неймовірно важко. Вперто змінюючи щось навколо себе, ми нерідко забуваємо, що результати будуть такі, яких заслуговуємо. Змінили довкілля ми – змінились разом з тим і ворони. То може просто не ловитимемо ґав у тому середовищі, які створили самі, і не вдаватимемось до крайнощів.