Відомо, що у тропічних широтах зосереджені найбільш різноманітні та різнокольорові птахи - красені планети. Зоогеографи вважають: якщо у помірній зоні зустрічаються яскраві представники пернатих, то вони родом із тропіків.

Так і наша жовто-чорна красуня вивільга (Oriolus oriolus), як вважають орнітологи, еволюційно виникла, мабуть, у південно-східній Азії, де перебуває майже половина сучасних видів родини Вивільгових (Oriolidae). Всього ж їх понад 30 видів. Живуть вони лише у Старому світі на деревах у лісах різного типу, птахи порівняно невеликі (100-200 грамів), переважно жовті з чорними плямами, деякі блакитні і навіть чорні з малиновими плямами.

На півдні ареалу вони осілі та кочуючі, на півночі - перелітні. Наша вивільга зимує в екваторіальній Африці. Гніздиться в Європі та південно-західній Азії. До нас прилітає як далекий мігрант пізньої весни, а відлітає з тієї ж причини рано - у серпні.

Пізнають її за гучним мелодійним подвійним флейтовим посвистом ("ф'єїу-ф'єїу), а також гучним "котячим" криком, а також за яскраво-жовтим забарвленням з чорними крилами (самка жовто-зелена). Орнітолог Л. Семаго назвав цього птаха "золотою флейтою". Гніздо - підвішений до товстих гілок кошик, де добре замасковані густою кроною 4-5 білих чи ледь рожевих яєчок з темними крапками. За два тижні насиджування з'являються сліпі пухнасті пташенята, якими весь час опікуються батьки. Живляться вивільги комахами, іноді ягодами.

Унікальність цих дивних створінь природи як незрівняних захисників дерев від шкідників полягає в тому, що вони віддають перевагу волохатій гусені. Волоски останніх отруйні, і тому їх вживають лише деякі птахи.

А.Мельничук, В.Мельничук, члени Українського товариства охорони птахів

Вірші Сергія Єсеніна я читав у шкільні роки, не надто заглиблюючись в їх значення, але дотепер пам'ятаю, як по-хлоп'ячому "підловив" поета на знаменитих його рядках: "Десь плаче вивільга, сховавшись у дупло". Та хіба можуть ховатися ці чудо-птахи по дуплах, подібно до сов або кажанів! Це все одно, що сказати про гордого сокола, що він перечікуючи теплий грозовий дощ, під лопушиною відсиджується! А коли пізнав вивільгу, наскільки взагалі її можна пізнати, зрозумів, що не можна було написати інакше про таємничого птаха-невидимку, послухавши в лісових хащах її переливчастий свист-ридання. Де вона "плаче" і про що? Чи багато хто, знаючи її голос, бачив її саму?

Але ж краси вона особливої. Вбрання самця -вишукане поєднання жовтого й чорного. Жовтого більше, а чорне майже як оздоблення. У такому вбранні не ховатися, а на очах увесь час бути, щоб напоказ усім. Але вивільга ніколи не дає розглянути себе як слід. І зовсім не тому, що вона лякливіша й обережніша від інших, а тому, що її життєвий простір - зелені крони дерев. Мені лише двічі пощастило побачити її на землі. Один раз на весняному прольоті в казахстанській пустелі в низькорослому саксаульнику (трава була вище корявих, безлистих дерев), інший - у байрачному лісочку. Птах спустився на землю погодувати пташеня, що зірвалося з гілки, Потім по кущику ліщини, по прутику він вибрався вище, перепурхнув на гілку клена і ніби розчинився прямо в мене над головою. Можливо, що це випадкове приземлення було єдиним у всьому його прийдешньому житті, проте у будь-який день травня, червня або липня в будь-якому гайку, лісосмузі, у будь-якому переліску, у великому старому саду або парку, в міських скверах і на тихих, зарослих цвинтарях чутно голос вивільг.

Самка вивільги

Пісню вивільги зазвичай порівнюють із голосом флейти, але, зрозуміло, ця подібність - неповна, адже в музичного інструмента немає цієї сили звучання, щоб його можна було почути в густому лісі за 200-300 кроків. Коли свистить сам птах, то створюється враження, що чарівливо-м'які звуки вилітають не з гострого дзьоба, а з м'яких уст міфічної дріади. Інтонації в свисті постійно змінюються, і перегукування кількох птахів здається осмисленою розмовою.

Часто слідом за гарним свистом чутно лемент, схожий на нявкання кота, коли йому наступають на хвіст. Начебто зрозуміле значення того нявкаючого лементу, за який вивільгу, птаха-флейту називають ще й лісовою кішкою. Може, він і нагадує незадоволене котяче нявкання, але висловлює інші почуття. Подібними лементами в тваринному й пташиному світі досить часто висловлюються і погроза, і тривога, і невдоволення (хоча посмітюха при сутичці з суперником свистить так приємно й ніжно, немов не може стримати безмежного захвату після довгої розлуки зі щирим другом або любим братом). Думаю, нявкання вивільги - це її бойовий лемент і ще щось. Ним вона попереджає, з ним нападає на тих. хто зазіхає на ділянку, на гніздо. Нерідко я спостерігав, як, "нявкаючи", сміливий птах рішуче кидається на сороку, ворону, не боїться навіть головного пташиного ворога - яструба великого. Не довіряє й миролюбним гракам, женучи їх ледь не з тією ж люттю, що й найстрашніших грабіжників чужих гнізд, і дуже швидко може привчити цілу колонію чорних птахів облітати її володіння стороною.

І свист, і нявкання чув кожний, хто бував у лісі навесні й улітку. Весняну ж пісню самця чув далеко не кожний. Якщо ж вдається почути її, то ми будемо шукати якогось іншого птаха, тільки не вивільгу, настільки цей звук не співпадає з розкішною зовнішністю співака і не схожий на звичний нам гарний свист. Він трохи схожий на зимовий спів сойки, хатнього горобця або великої синиці. Якесь неголосне, недоладне й не дуже розбірливе щебетання без початку й кінця. Якщо не заважає шелест листя, лементи й спів інших птахів, то, слухаючи уважно, можна вловити в цьому щебетанні чужі голоси. Хоча й не дуже добре, але все-таки схоже насвистує він уривки з пісень жайворонка лісового, дроздів, синиць. І, немов соромлячись свого невміння, співає цю тиху пісню вивільга-батько осторонь від гнізда, укрившись у гущавині листя, ніби сховавшись навіть від тих слухачів, яких не можна назвати цінителями.

Вивільга дуже потайна й обережна й видає себе зазвичай тільки голосом, вона й гніздо своє ховає дуже вміло. Акуратний кошичок плететься в розвилці тонкої гілки, але який би вітер не тряс і не мотав дерево, як би не гнув, не тріпав гілку, яйця з такого кошичка не викочуються, тому що на його внутрішньому краю птах робить товстий валик-бортик. У конструкції гнізда немає ні ваговитості дроздових споруд, ні громіздкості й неохайності гнізд сорокопудів. Серед птахів її розміру немає більш вправних будівельників, ніж вона.

Обережна, дуже обережна вивільга біля гнізда. Ворогів зустрічає осторонь від нього, щоб поведінкою не видати місце: надзвичайно помітна зверху яскрава білизна великих, із подекуди чорним крапом яєць. І пташенята в гнізді сидять тихо, як німі. Але зате, полишивши "домівку", підлітки, користуючись досконалістю свого маскування, стають, навпаки, дуже крикливими, постійно видаючи голосне, троєкратне "хихикання".

Це вимогливе "хихикання" - звук уже липневий. Голосний голос пташеняти як маяковий сигнал. У його вбранні немає яскравості дорослого птаха, і помітити його майже неможливо, тому що в цей час у кронах дерев уже чимало побляклого й пожовклого від липневої спеки листя, поруч із яким короткохвостий підліток, що затаївся, сам немов безжиттєвий листок. Весь на очах і разом з тим непомітний із двох кроків. Але якщо поблизу з'являється можлива небезпека, тоді батьки наказують помовчати. Довго й безуспішно відшукував я, стоячи на місці, такого горланя, що сидів на кволій сосні, в хвої якої жовтіло трохи передчасно опалих березових листочків. А сидів він так близько, що варто було дмухнути сильніше, і мало-помалу ворухнулася та гілочка. Можливо, яструб знайшов би його з першого погляду, але в мене на це пішло хвилин двадцять.

До кінця липня починаються вправи в дорослій "розмові". Молоді вивільги, розшукуючи під наглядом батьків здобич, не стають мовчазнішими. Вони щебечуть, нявкають, свистять, але вже майже не "хихикають". Тільки свист і нявкання в них ще не справжні: не вистачає вміння. Тому замість гарного "фіу-ліу-ліуль" виходить щось на зразок поквапливого "фінь-ті-тір-ліу".

Як птах-невидимка, вивільга розшукує в кронах дубів, беріз, тополь зелених і зеленуватих гусениць-невидимок, гладких і сильних гусениць бражників, п'ядаків, що прикидаються неживими гілочками, маленьких листоверток, які догола роздягають ранні дуби, чубарок, совок, личинок пильщиків, набитих пережованим листям дерев. Годяться й мохнаті гусениці шовкопрядів і златогузок, але це вже в другу чергу. На такому соковитому кормі ні дорослі, ні пташенята в гнізді не відчувають спраги. І родина вивільг може в найпосушливе літо від прильоту до відльоту прожити в безводному лісі, де ні джерельця, ні калюж не буває навіть після злив. Трохи крапель ранкової роси, кілька дощових крапельок із листя або хвої досить, щоб не пити весь день. А з середини літа починається різна лісова ягода: бузина, малина, жимолость, черемшина, які вивільгам подобаються не менше, ніж дроздам. Ранні сорти груш приваблюють їх вранці у сади. Груші, звісно, не для птахів вирощують, але краса й приємний свист не дозволяють садівникам ставитися до вивільг, як до горобців.

На батьківщині вивільгам тільки й того, що з сімейними справами впоратися. На це цілком вистачає трьох місяців. Прилетівши в час цвітіння садів, залишають вони діброви і левади місяця за півтора до приходу золотої осені. Але якби й затрималися подивитися на лісовий карнавал, у жодному кленовому гаю не найшлося б листочка, який міг би посперечатися яскравою жовтизною з оперенням птаха-флейти.

Перекладено з книги Л. Семаго "Золотая флейта"