Багато у світі пернатих красивих співучих пташок. Немає такої людини, яка б не замилувалася яскраво-жовтою іволгою, червоногрудим снігуром, строкатим щигликом, не заслухалася мелодійним співом дрозда, чижа, не кажучи вже про всіма визнаного співака-соловейка. Вивченню життя і поведінки цих птахів я присвятив усе своє життя. І щоразу, коли випадала слушна нагода, намагався сфотографувати їх, щоб потім порадувати друзів, знайомих, розповідаючи про своїх улюбленців.

У кожного фотомисливця, крім так би мовити чисто професійного інтересу, є ще й своя мрія. Причому з роками вона може змінюватися, але щоразу заволодіває всіма твоїми помислами.


Рибалочка голубий

Збираючись цього року у відпустку з незмінним своїм фотоапаратом, я мріяв сфотографувати надзвичайно красивого птаха — рибалочку.

Ця невеличка пташка з міцним дзьобом живе коло води — на березі річок, ставків, навіть струмків, але з чистою, прозорою водою.

Її улюблена їжа — дрібні рибки, яких вона майстерно ловить у воді. У кожного птаха-рибалочки свої улюблені місця — гілочка дерева, кущик, пеньок або корч, що стримлять із води. Там він сидить нерухомо, пильно вдивляючись у воду. Вона неглибока, прозора, і рибалочка добре бачить на піщаному дні маленьких рибок. Мить — птах каменем падає на воду і одразу ж злітає на своє сідало з рибкою в дзьобі. Гніздечко рибалочки непросте. Птах робить глибоку (близько метра) нірку з округлим отвором і там у гніздовій камері відкладає білі блискучі яєчка.

...Жили ми з товаришем у наметі на березі Дніпра в дуже мальовничому місці. Він, як і я, був заядлим рибалкою, але ніколи не захоплювався фотографією. Облюбувавши затишне місце, цілими днями просиджував на річці — витягував рибину за рибиною. Отож ми ласували і вареною, і печеною, І солоною, навіть копченою рибою.


Нора рибалочки

Я також рибалив, але переважно спінінгом, нахлистом, поплавчанкою, увесь час міняючи місця, щоб більше побачити й почути. Стежачи за поплавком, я водночас роздивлявся довкола себе -— шукав гніздо рибалочки. І одного дня таки знайшов його. Нірка була у підмитій водою кручі, серед коріння верболозу. Побачив я і птаха, що літав поблизу, але лише одного. Другого не було видно. Мабуть, самичка насиджувала яйця у глибокому гнізді.

Кілька днів підряд я приходив вранці до гнізда, озброєний фотоапаратом з телеоб'єктивом. Але надії були марні. Важко було знайти зручну для знімання позицію. Та й птах ніяк не хотів знайомитися зі мною і не сідав біля гнізда, коли я був недалечко.

На третій день я вирішив знову піти порибалити, щоб увечері засмажити карасів. Неподалік від гнізда рибалочки дзюркотів струмок, що витікав із заболоченого лісу. Біля самісінької річки він утворив болітце, густо поросле очеретом. Напевно, тут водилися карасі, але як їх виловити? Піймати карася, добрячого карася, грамів на шістсот—сімсот (про більшого я не смів мріяти) — непроста річ. Адже риби ці надзвичайно полохливі. Мешканці неглибоких мулистих болотяних водойм, вони дивом переживають навіть найсуворіші зими і літні посухи.


Карась звичайний (золостистий) (Carassius carassius)

Готувався я до «генерального лову» загодя: позичив у селі серпа, вдягнув старі мисливські штани, взув кеди, щоб не поколотися об гостру стерню очерету, і прокосив під водою стебла рослин, відтак витяг їх на берег. Утворилася смуга чистої води завширшки в півтора—два метри і завдовжки метрів сім-вісім. В кінці цього «коридора» я прокосив також невелике кругле озерце діаметром близько двох метрів і висипав на дно озерця два мішки жовтого річкового піску. Впоравшись із цією роботою, яка зайняла у мене мало не півдня, на березі, де росла невисока зелена травичка, я вирізав кілька пластів дерну, поклав їх на ніч у дерев'яний ящик і висипав туди цілу жменю добірних лугових черв'яків. Коли я вранці зазирнув, то побачив, що всі черв'яки позаривалися в дерен, який тепер нагадував пиріг із живою начинкою. Я поклав дерен на дно свого штучного озерця, вкинув іуди ще трохи пшоняної каші і залишив все це на вечір і ніч.

І ось тепер, дуже обережно ступаючи, я забрів по коліна в болото і, вмостившись на сідалі-ящику з-під овочів, поклав під руками черв'яків, тісто з гороху і манної крупи, коробку з запасними снастями, сітку для риби. Навіть підсаку не забув взяти: а що коли привалить мені щастя — кілограмовий карась-велетень. Було ще майже темно, коли я закинув дві вудки з таким розрахунком, щоб гачки з наживками лягли по різні боки мого озерця.

Ранок видався сонячний, теплий, і я почувався пречудово. Щоправда, добряче надокучали комарі, але все це дрібниці! Справжній рибалка не звертає на них жодної уваги. Він весь у напруженні, у чеканні, не зводить очей з поплавків. Так і я сидів і чекав, не відриваючись від поплавка, мого улюбленого довгого й чутливого поплавка з бамбукової палички, встромленої у пінопластове веретенце.


Пташенята рибалочки Проте минула година, друга, а карасі наче поснули, не йшли до моїх снастей.

Спершу мені було прикро, досадно, але згодом я так замилувався довколишньою природою, що навіть забув про поплавок. Неподалік кілька зелених жаб, роздуваючи, мов мильні бульбашки, свої мішки-резонатори, розпочали жаб'ячий «концерт». А в очереті затягла свою нескінченну пісеньку очеретянка-цвіркун. їй допомагала голосиста велика очеретянка. Навколо мене кружляли великі бабки-коромисла, які спритно хапали у повітрі моїх ворогів — комарів і мошкару. Раптом щось наче штовхнуло мене. Я глянув на вудки і побачив, як на вудилище за метр—півтора від моєї руки опустилося створіння, що нагадувало чудовий витвір ювеліра. Голубі, зелені, руді барви блищали й вигравали на тлі зелені. На вудці сиділа рибалочка! Довгождана птаха-рибалочка! Вона схилила на бік голівку, чорні оченята-намистинки уважно розглядали мене.


Рибалочка годує малюків

Це видіння тривало одну-дві секунди. Птах з дзвінким посвистом полетів над водою, піднявся над стіною очерету і зник з моїх очей. Мені вже доводилося бачити рибалочку, але лише здалеку. Цього разу птах сів так близько, так довірливо дивився мені в очі. Це було чудово, як у казці! Я не міг пробачити собі, що саме сьогодні, як на зло. не взяв із собою фотокамеру з телеоб'єктивом. Може, я встиг би зняти рибалочку, а може, й ні... Але так хотілося вірити, що цього разу я зробив би хоча б один знімок.

Незабаром почало клювати, і я витяг близько десятка золотавих красенів-карасів. Та не вони тепер заполонили мою уяву. Я не переставав думати про чарівну пташку-рибалочку, яка подарувала мені кілька незабутніх радісних хвилин. З того дня минуло майже тридцять років. Жодного разу мені так і не пощастило сфотографувати рибалочку, але мене не полишає надія, що колись я все-таки зумію зробити це.