Екологічні проблеми в Києві поглиблюються, вони дедалі більше зачіпають усіх киян. У міському зеленому довкіллі поки що оселяються птахи, але вони можуть махнути крилом і полетіти геть, якщо збайдужілі люди занапастять сквери, сади і парки міста.

Протягом попереднього столітнього періоду у теперішніх адміністративних межах Києва виявлено приблизно 320 видів птахів. Тож у фауні столиці формально представлено три чверті усього складу птахів нашої країни, до якого наразі входять 432 види. Переконлива більшість. Та чи так вже затишно птахам у стольному місті?

Лише половина з усіх видів птахів нашого міста є гніздовими, інші – залітають зрідка або трапляються тільки під час міграцій. Основу гніздової фауни птахів Києва становлять дендрофільні види, тобто ті, що оселяються в лісах, садах і парках, їх понад вісімдесят.

До оцінки використання зелених зон у Києві, мабуть, можна долучити думку звичайного киянина, який захоплений красою рідного міста від народження, який майже шістдесяти років ходить звивистими вулицями Печерська, завжди у захваті оглядає парки на схилах біля Дніпра, радіє тополиним бульварам Центру, всотує прадавню історію мальовничих Гори і Подолу, зачаровується дібровами і суборами Пущі-Водиці, милується краєвидами Кончі-Заспи, щодня спостерігає зелені території Дарниці. Тож, які його враження, чи складається на краще ситуація із зеленим вбранням нашого красеня Києва?



1970-ті роки. Зарості навколо Золотих воріт

Будівельний бум почався у місті кілька десятиліть тому. Тоді розплатилися життям у першу чергу лучні ділянки біля Дніпра. Не уникнули цього і деякі садово-паркові насадження. Так, було забудовано сад на території заводу „Другий Арсенал” між вулицями Підвисоцького, Драгомирова і Чеською, де росли три столітті дуби, до яких у середині ХХ ст. ще прилітали попити соку жуки-олені, які зараз у Червоній книзі України-Русі. Тоді з одного боку за чотири метри від дубів спорудили дев’ятиповерхівку, з іншого – мало не біля самих стовбурів склали підпірну стінку, хоча первинно дерева росли на зовсім рівному місці, ніякої баюри біля них не було. На додачу до стінки поряд з’явився асфальтований проїзд. Зеленіють ці велети й досі. Такого віку і такої краси дуби чи не єдині, що збереглися найближче до центральної частини міста. Три дуби – три брати сплелися своїми високими розлогими кронами, шумлять вітами і красномовно протистоять безглуздю людини.

В останні роки будівельний бум у місті набрав рис будівельного блуду. Мало не щомісяця по кілька разів повідомляють у новинах про те, як городяни намагаються відвоювати, причому нерідко з кровопролиттям, зелені ділянки, які захопили будівельники у парках різних районів. Та найзухвалішого нападу зазнали паркові території у серці столиці.

Чудовий парк у старій частині Києва площею 2,6 га, який був біля Володимирського проїзду, зараз практично знищено. Перед рубежем тисячоліть ще можна було пройти затінком під його гіллястими деревами. Хоча він був штучного походження, та моложаві високі липи, висококронисті міцнотілі клени і кущі під ними створювали враження справжнього широколистяного лісу, характерного для широти нашого міста. Парк зеленою розлогою хвилею шумів від південної частини Софійської площі, сповнював затишком вулицю, вливався на Михайлівську площу і там м’яким контуром повертав на вул. Трохсвятительську. Яким вишукано київським був би вигляд відновленого Михайлівського золотоверхого собору та його високої дзвіниці на тлі синього неба сонячного дня в обрамленні зеленого килима парку внизу, як гармоніювала з Софією Київською та частина парку, що була на Софійській площі.



1967 рік. Майдан Незалежності

Та парк піддали, так би мовити, реконструкції. Найперше – зрубали алею крислатих, гарних каштанів обабіч дороги, щоб розширити бруківку для автівок. Але цього реконструкторам здалося замало, їм закортіло внести у цю частину міста панорамність, тобто різко оголити вісь на рівні погляду пішохода між двома величними соборами. І таку кричущу вісь зробили – за рахунок частини парку розширили бруковану частину Михайлівської площі і вирізали мало не усі дерева у широкій смузі вздовж Володимирського проїзду (наразі на вимощеному бруківкою широкому тротуарі більше пихато виставлених всюдиходів як знак демонстративного споживацтва, ніж пішоходів). Це мало б додати помпезності у простір старої частини міста? Але для забудови Києва помпезність ніколи не була властивою. Тепер по цій осі-трубі гуляє вітер легковажної містобудівної думки.

Були сподівання, що частину парку на Софійській площі хоча б залишать. Та де там. І тут провели так звану реконструкцію з тотальним вирубуванням, щоб вивести на площу фасад нового готелю „Хаят”. Він розрахований на прийом найповажніших персон, та його архітектурний стиль збиткується над традиційною, спокійною, естетикою забудови цієї частини міста. Залишки парку могли б послабити виниклу крикливість.

Був розкішний парк. І нема парку. Залишилися лише його рештки.

Проте у центрі Києва з’явилася ще страхітливіша місцина. В уяві справжнього киянина просто не могло виникнути бодай припущення, що у живому місті поряд з Хрещатиком влаштують мертву зону. Озеленену ділянку розміром 1,5 га, яка була між Палацом спорту та вул. Еспланадною, вирубали до друзки для будівництва тридцятиповерхівки і чергового торгівельно-розважального центру. Спиляли не якісь зацьовклі деревця, а гордість міста – кількадесятилітні каштани. Затишний бульвар із лип по вул. Басейній, який виходив до того парку, звели нанівець, на новій короткій вул. Павла Скоропадського дерев чомусь всупереч київській традиції взагалі не висадили. Ділянка на розвилці бульвару Лесі Українки і вул. Мечникова могла б бути відведена під привабливий сквер, а натомість там вмостили дисонансний для центру хмарочос. Придорожні дерева на початку вул. Великої Васильківської наче самі щезли. Врешті кілька кварталів від Хрещатика до бульвару Лесі Українки і площі Льва Толстого перетворились на змертвілий кам’яний мішок з рештками деревонасаджень, що вмирають від вихлопних газів автомашин. У цій зоні з живого можна зрідка побачити хіба що голубів, яких подекуди підгодовують на підвіконнях. Горобці та інші птахи обминають це лихе місце десятою дорогою. Може людині комфортно у такому мішку?



1967 рік. Майдан Незалежності

Донедавна найскандальнішою новобудовою в Києві була багатоповерхівка, поставлена на схилі кручі біля Дніпра в охоронній зоні Маріїнського парку. Вона, як виклик здоровому глузду, бовваніє на усю Чернігівську губернію. Справжній киянин не міг би підписати дозволи на спорудження цього пам’ятника чванству. (Зараз неподалік, на горі над старим метромостом, виріс ще один подібний будинок, який чавить істинно київський краєвид). На придніпровських пагорбах назавжди має залишатись тільки тисячолітня святиня нашого народу – Києво-Печерська лавра. Решта з помпезного поставленого на цих пагорбах не має такої духовної ваги, не кажучи вже про низьку художню цінність, щоб хоча б частково зрівнятися з Лаврою. Наступні покоління киян, хочеться вірити, збагнуть це і виправлять теперішні помилки, аж до повного демонтажу різних архітектурних монстрів навколо Лаври, яку охоплюють і надалі мають оточувати паркові території.

Для невеликих вулиць центральної частини Києва характерні чималі прибудинкові палісадники зі старими деревами і кущами. Чи вже варто казати – були характерними? Пройдіться вулицями, що неподалік Хрещатика, і замість палісадників побачите або освоєний кав’ярнею майданчик, або павільйон якогось сумнівного розважального закладу. Дерева, буває, й не рубають, землю закривають різними настилами, виникає ерзац-зала під відкритим небом. Палісадники призначались для ока кожного перехожого, для пташиних зграйок і щебету, а тепер на цих клаптиках напівживої землі хочуть набити собі грошові мішки ті, що вважають себе найобранішими. В інших місцях, наприклад на вулицях біля Володимирського базару, якісь банки замостили палісадники тротуарною плиткою, щоб ставити там автомашини своїх співробітників.

У лівобережній частині міста нищення озеленених територій найпомітніше в парковій смузі обабіч колій метро Святошинсько-Броварської лінії. З боку вул. Попудренка біля кожного входу до станцій метро побачиш хаотичне нагромадження рундучків, яточок, наметів, контейнерів та інших прихабарків, які заповнюють парковий простір і невпинно розростаються, наче ракова пухлина. Ця балаганна торгівля а-ля Шанхай існує до першої ситуації, коли масу людей з метро або з цих базарів необхідно буде миттєво евакуювати (тепер ці тентово-кіоскові нагромадження стали заміняти бетонно-скляною забудовою, звісно – з захопленням нових територій зеленої зони). З іншого боку від колій метро пролягло Броварське шосе, вздовж нього на озелененій смузі заходилися порядкувати ділки від нафти. Вони не саджають дерева, а зрубують насадження, щоб поставити свої бензоколонки. По Києву бензоколонок, як полови, а тим ділкам усе мало.



1967 рік. Університет

В усьому місті в останні роки понищено не тільки парки, сади, сквери, про що з жалем говорять люди, які вчилися в Києві років двадцять тому, а тепер приїхали знову і не бачать колишньої зеленої краси. Без докорів сумління планувальники невпинно змінюють ландшафтну гармонію міста.

Під’їжджаючи до Києва зі сходу, задовго до переправи через Дніпро бачиш, що центр міста височіє на пагорбах. Таке саме враження складається при підході з заходу: понижена долина Либеді, колись уся в заплавному гаї, підкреслювала підвищений рельєф головного міського осередку. Приїжджав будь-хто до міста на Центральний залізничний вокзал, виходив на площу і одразу бачив перед собою за дахами перших забудованих кварталів живе смарагдово-зелене озеро Ботанічного саду ім. академіка О. М. Фоміна, над яким на горі сяяв банями Володимирський собор – головний храм Київського Патріархату, форпост істинно руського православ’я (власне, ніхто інший, а саме українці й є русами, русичами, русинами, руснаками; лише український люд є нащадком і спадкоємцем Русі, історично правдиво руським – і ніхто інший. Кожен погодиться, що це так, якщо захоче знати правдиву історію).

Забудовані квартали у центрі міста за своєю поверховістю донедавна були дуже подібними, у цілому рівень дахів повторював пластику природного рельєфу і не порушував гармонії простору над містом. Та настав теперішній час, і архітекторська амбіційність понастромляла скрізь по місту надвисоких споруд, які прохромлюють первозданність простору. Колись у країні, що, дякуючи Богу, відійшла у минуле, було гасло – „Вперед, до повної електрифікації!”. Тепер у Києві, схоже, воно трансформувалось у гасло – „Вперед, до повної настромізації усього міста!”.

Подивіться сьогодні з привокзальної площі на центр – уже нема колишньої просторової гармонії, бо понастромлювано будинків-стовпів. Те саме бачиш і в іншій частині долини Либеді, коли їдеш від Голосіївської площі до Деміївки. Природну м’якість рельєфу знищено остаточно.

Простір над містом має понівечений вигляд не лише, коли дивишся з низинних місцин на горішні.



1967 рік. Краєвид з Володимирської гірки

Вийшовши до одного з найромантичніших місць Києва – альтанки на Володимирській гірці, побачите, як можна розшматувати заобрійну далину. У старіших частинах житлових масивів Оболоні та Троєщини дев’ятиповерхові і навіть шістнадцятиповерхові будинки, тим паче п’ятиповерхівки Воскресенки, не випиналися за лінію горизонту. Можна було з гірки поглядом вільно летіти далеко-далеко, бачити врунисті гаї заплави Дніпра, торкатись зором сизо-зеленого пасма пагорбів біля Київського моря і греблі Київської ГЕС, досягати широких луків біля близької Десни і губитися на межі землі і неба. Зараз уже не так. Розставлені нові хмарочоси, особливо на Оболоні біля Дніпра, ріжуть обрій на шматки, ґвалтують його. Такий ландшафтно-архітектурний стиль спотворення простору інакше як тичкізмом не назвеш. Будинки-тички не стануть візитною карткою Києва.

Крім будівельної вакханалії, через яку гинуть зелені території, містом поширилася ще одна пошесть. Київ займає площу 836 км2, що становить 0,14 % від усієї території України-Русі. На цьому невеличкому майданчику зареєстровано 820 тис. автомобілів, за одними джерелами, або й 1 млн, за іншими. Усього по країні «прописку» мають понад 7 млн автівок, тобто у Києві зосереджено 14 % від загальної кількості, у сто разів більше на одиницю площі порівняно з середнім загальнодержавним показником.

Які ж задоволення, за офіційними даними, має місто від такого автомобільного надбання? Центральна геофізична обсерваторія інформує, що у 2007 р. загальний рівень забрудненості повітря у місті оцінений як високий. Частка викидів автотранспорту в атмосферу – 93,5 %, або 191 тис. тон різних речовин, зокрема 83 % шкідливих для здоров’я людини. У цілому щільність викидів у повітря шкідливих реагентів на 1 км2 у Києві у 23 рази вища, ніж у середньому по країні. Найзабрудненіше повітря на Бесарабській і Московській площах, бульварі Лесі Українки, не набагато менше на проспекті Науки, площі Перемоги, вул. Попудренка і, що вражає особливо, в Гідропарку, який є одним з улюблених місць відпочинку городян і вільно провітрюється вологими вітрами по заплаві Дніпра. Та вітер не може впоратись з автовихлопами.

Головним джерелом викидів у повітря оксидів азоту та інших сполук, які трансформуються у кислоти, що потім випадають у вигляді кислотних дощів, у столиці є саме автотранспорт. Кислотні дощі, як і важкі метали, згубно діють на зелені насадження, пригнічують їх розвиток аж до повної загибелі.



Дніпровська набережна. 1959 рік.

Чомусь хтось надумав, що розв’язати цю проблему можна, ліквідувавши міські бульвари, тому бульвар Перова на Воскресенці кілька років тому перестав бути бульваром. Бульварну смугу посередині дороги вирубали і на догоду машинам заасфальтували. Бульвар зник, його перетворили на тривіальний каналізований автомобільний шлях. Такого самого удару транспортні проштовхувачі намагалися завдати і по двох перлинах зеленого вбрання Києва – бульвару Шевченка і бульвару Лесі Українки. Пишнота зелених насаджень цих великих магістралей у центрі столиці приїжджих вражає майже так само, як історичні святині Печерська і Гори, вони зачудовано оглядають ряди гінких тополь.

Автомобілі мали б бути витіснені у підземний простір міста через будівництво наскрізних автотранспортних тунелів і підземних автостоянок. Замість того у суцільну тротуарно-газонну стоянку перетворено геть увесь Київ. Щоб пересвідчитися у цьому, далеко ходити не треба. На головній вулиці міста – Хрещатику – по внутрішньому ряду алеї величезних каштанів ґрунтовий покрив прибрали, закрили тротуарною плиткою. Саме у цьому ряду більша частина дерев після того всохла, і їх довелось зрізати. А на новому цементовому покритті гуляють не кияни. Виявляється, деревами, які є одним із символів Києва, пожертвували заради стоянки машин. (Зараз для машин там відвели менше місця, але старих дерева це, звісно, не врятувало. На висаджуванні нових дерев на Хрещатику скандально прославилися чиновники – гучно витратили грубі гроші на купівлю червоноквіткових каштанів; дерева посадили, і вони невдовзі зацвіли – кремово-білим цвітом. Дерева не винні, дерева однак гарні. А що з тими аферистами?). У іншому місці, недалечко від Хрещатика, на відрізку вул. Володимирської від Оперного театру до бульвару Шевченка каштани взагалі позрізали, і тепер на голій, роздягнутій вулиці на узбіччі бруківки і тротуарі бундючно-убого виставляють себе автівки.

Автомобільно-тротуарний терор цвіте буйним цвітом скрізь по місту. Якось трапилося бути свідком нахабного дикунського випадку прямо на Хрещатику. Вже зранку на тротуарі, що біля алеї каштанів, по обидва боки вмостилися ряди автівок. Для перехожих вони знехотя залишили прохід по центру тротуару. На бруківці Хрещатика в обох напрямках ніякої пробки, машини рухаються на відстані до п’ятидесяти метрів одна від одної. І у такий безпроблемний день зненацька біля Бесарабської площі на тротуар з бруківки вискакує з усього вигляду приватна автівка і чеше на немалій швидкості по проходу між двома рядами авто, що стоять. Перехожі розбігаються, бо такий точно задавить. Цей дикун безперешкодно, з вітерцем пролітає по тротуару повз міськраду, наче насміхається з «батьків» міста, і зникає після повороту Хрещатика до Майдану Незалежності. (Донедавна це сприймалося як «норма» поведінки автомобілістів на Хрещатику, бо побачити таке можна було чи не щодня).



Кінотеатр "Київ". Початок 1960-х років.

А біля Майдану на відрізку тротуару до Європейської площі, мабуть дійсно по-європейськи, вам у спину бібікала якась краля або характерної зовнішності молодик за кермом, бо ви їм заважали виїхати на бруківку. Це що – спеціально влаштований автотур екстремізму по центру міста з можливістю підкосити перехожого? Взагалі, перехожі у цьому місті потрібні чи як?

Оскільки схоже на те, що навіть на Хрещатику безпека перехожого – це справа самого перехожого, то гасло „Геть автомобілі з тротуарів Києва!” звучить вже не як забавка, а як насущна потреба для збереження життя звичайного киянина. На тротуарах не потрібні ніякі сороміцькі огорожі, тротуари тільки для перехожих і рядів дерев уздовж дороги. Машинам місце виключна на бруківці і у підземних автостоянках.

Як тебе не любити, як тебе захистити, Києве мій? Схоже, що міські урядники не можуть цього зробити. Невже без їхнього дозволу знищують усе, що має забезпечити нормальні екологічні умови для життя киян? Чи усе переводиться тільки на гроші, на отримання миттєвого зиску? А далі хоч потоп...

У рейтингах різних міжнародних організацій Київ за вартістю життя не виходить з перших тридцяти міст світу, а за якістю життя, що визначається в першу чергу екологічними умовами, не піднімається вище ста шестидесятого місця. Арифметика дуже й дуже проста: усе, що виробляється та пропонується для продажу і оренда у столиці, мінімум у п’ять разів перевищує реальну вартість. Іногородній покупець або інвестор з правдивими грошима просто не вкладатиме кошти у місто, де так завищують ціну.

Не в ущільненні житлової забудови майбутнє Києва, за теперішньої будівельної політики житлом однак не настачиш, і не у спорудженні супермодернових офісних центрів. Усі комунально-побутові, виробничі, освітні та представницькі функції мегаполісу мають бути розосереджені по містах-супутника, таких як Бровари, Бориспіль, Боярка, Васильків, Обухів тощо. А найкраще, коли таке розосередження відбудеться по усій країні, щоб не виникало потреби їхати у велике розпухле місто за грішними грошима.

Якщо хтось скаже, що все описане – чергове апокаліптичне марення, то відповідь буде такою: для птахів апокаліпсиса не буде, вони просто назавжди залишать змайстрований людиною кам’яний мішок, і хай той майстер спробує проіснувати сам у змертвілому світі.