Перша справжня осіння негода була такою раптовою, такою холодною й дощовою, що здавалося: не буде більше ні сонячних днів, ні красивих заходів сонця, й погаснуть, не розгорівшись, багаття золотої осені. Але в один із вечорів відкрилася на заході вузенька смужка зорі. Вітер дав спокій мокрим деревам і, піднявшись вище, погнав сизуваті хмари на схід. До опівночі зорі засяяли на всьому небосхилі, а вранці наступного дня прийшло ласкаве бабине літо, і розпочався безшумний кленовий листопад.



Густіше посипалися з дубів перестиглі, товстобокі жолуді, і, узявшись за заготівлю зимових запасів, ніби про все інше забули мальовані пересмішниці-сойки. Чи то перші сніжинки були Для них як попередження про недалеку зиму, чи то дощова погода притримала їх, і вони квапилися надолужити втрачене, але всі до одної були зайняті єдиним: підбирали під деревами опалі жолуді або зривали ще вцілілі з гілок, скільки в рот поміститься, й носили їх у сосняки. Ховали там у щільний мох, під опалу хвою, швидко й міцно-преміцно запам'ятовуючи точне місце, де розташований кожен. Підживлюючись поспіхом тими ж жолудями, кришачи їх на дрібні шматочки, і летіли за новими.

Жолудевим запасом сойка користується тільки перші дні зими, поки та встановиться як слід, поки не ляжуть глибокі сніги чи не примерзне до землі після сирої відлиги крижана кірка. В густих сосняках зима наступає ніби пізніше, ніж у листопадовому лісі: буває, що перший сніг залишається майже весь на соснових гілках, злегка припудрюючи землю між дерев. Тоді сойки злітаються сюди, ніби на останній бенкет, і невідома їм та розгубленість, яка опановує інших птахів, коли нічний снігопад невпізнанно змінює ліс і поле.



Звісно, жоден птах не під'їдає за зиму свої припаси до останнього, і навіть не кожен, навіть найбільш запасливий, переживе сувору годину. Тож проростають навесні приховані жолуді нормальними сходами. їм ніколи не стати могутніми дубами, тому що сосни вже не пустять нікого вище себе, але живуть вони довго, висаджені вдалині від рідних дерев не людиною, а птахами.

Той, хто робить запас на зиму, повинен і жити біля нього. І дійсно, в лісостепу й далі на південь сойки осілі. З північніших районів сойки нерідко, зібравшись у невеликі зграї, відлітають восени з гніздових місць на південь. Вони не роблять спроб залишитися зимувати навіть у найбільш жолудевих місцях, хоча вбрані прекрасно для будь-якої зими. В квітні вони ж, повертаючись старою дорогою на батьківщину, так само без затримки пролітають через володіння місцевих сойок, які, хоча й зайняті вже гніздовими справами, ставляться до цих одноплемінниць без видимої неприязні й майже не звертають уваги на їх вторгнення на сімейні території, ніби це не сойки, а птахи іншого виду.

Сойка один із найбільш лісових птахів. Вона не вміє ходити, а тільки стрибає. Може по-синичому чіплятися за кору стовбурів, розшукуючи на них їстівну живність. Може легко злетіти вертикально вгору на десять-п’ятнадцять метрів. Але через відкриті простори літає неохоче, і коли доводиться летіти через луку чи поле в сусідній перелісок, набирає висоту, щоб уникнути ризику нападу згори яструба чи іншого хижака-птахолова. Політ у неї не зі швидких, якийсь пурхаючий, із нечастими помахами крильми. Це політ для лісу, де потрібна особлива швидкість, де частіше доводиться просто планерувати з гілки на гілку, опускатися на землю й знову злітати на верхні поверхи. Тому крила її короткі, але доволі широкі. Скрізь, де живуть сойки. їх знають як красивих, але крикливих птахів із неприємним голосом. Сойка дійсно нарядна й строката, хоч і належить до «чорної» родини воронових. Найпривабливіше в зовнішності дорослих птахів — кілька пір'їнок на згині крила, на яких колір блідої блакиті кілька разів переходить у синяво-чорний, створюючи подібність чорно-блакитного шахового узору. Незрозуміла блакить розлита й на чорному тлі польотних пер. У кожному крилі одне перо каштанового кольору. Спина такого кольору, який тільки кілька миттєвостей тримається на низьких світанкових хмарах: уже не сірий, але ще й не рожевий. Ближче до хвоста перо чисто-біле.



Пляма над хвостом і дві таких же білих плями на крилах — найпомітніші відмітини в убранні дорослої сойки. Вони ніби спалахують у лісових сутінках у птаха, що злітає з землі чи гілки, як безмовний сигнал. Коли влітку пара кочує зі своїм виводком по лісу, у батьків немає необхідності кликати за собою пурханців голосом. Кожен помах батьківських крил як наказ: «Не відставати! Слідувати за мною!» І вся родина, неспішно тримаючись свого шляху, лише зрідка перегукується негучно злегка нявкаючими голосами, поки не наштовхнеться на щось незвичне небезпечне. Ось тоді й лунає в зеленій гущавині несамовито хрипкий крик, від якого пропадає сон у дрімаючої сови, і вона намагається чимшвидше сховатися або й полетіти від околишніх горластих сусідок.

Але природа наділила сойок не тільки грубим, гучним криком, від якого одразу стає незатишно навіть у найгарнішому лісі, але й непересічним даром пересмішника й непо-ганим музичним смаком. У погожі дні лютого, коли сонце вже може так нагріти кленові стовбури, що зі шпилькового проколу в корі виступає прозора крапелька солодкуватого соку, десь на узліссі, біля лісового кордону можна стати слухачем цікавого пташиного концерту. Влаштувавшись на пригріві, задоволена теплом і світлом, сойка висловлює свій настрій співом, у якому немає неприємних для нашого слуху звуків.



Але їх набір при першому знайомстві здається випадковою мішаниною того, що міг почути птах серед свого лісового оточення. А він без певної послідовності негучно і ніби боязко повторює звуки денного життя селища, де постійно живиться вже не першу зиму. Видно, як тріпоче на горлі сойки дрібне перо, а до вуха ніби здалеку лине нетерпеливе щеняче повискування, куряче кудкудакання, нявкання замерзлого кота, якого не пускають у хату, дзвін криничного ланцюга й скрип воріт, схлипування сича й вжикання пилки по сухій колоді, літня трелька вівчарика весняного, щебетання коноплянки і, звісно, горобине цвірінчання. За цими звуками неважко здогадатися, хто співає: сойка-першорічка чи старший птах, чия пам'ять зберегла голоси не тільки останньої зими, але й минулих весен.

Що ближче рівнодення, що вище піднімається сонце, то більше в птахів вільного від пошуку корму часу і азартніше співають сойки. Спершу наодинці, кожна для себе, а наприкінці зими, коли наближається пора створювати сім'ю, в ще засніженому лісі влаштовують справжні змагання, коли біля однієї самки збирається чотири-п'ять самців, кожен із яких старається, як уміє. Вбранням і самця, і самки однакові, мистецтво польоту показати ніде, бійки між суперниками виключені, криком теж нічого не візьмеш, і залишається єдина можливість заслужити прихильність — спів. Потім, коли задзвенять у лісах голоси десятків інших пернатих співаків, тихий, нерозбірливий спів сойок губиться в пташиному багатоголоссі, й знову зможуть без перешкод показати свій талант строкаті пересмішниці лише глибокої осені, закінчивши заготівлю жолудів.



Сойка доволі довірлива до людини, і в колишні роки була нерідкісним зимовим гостем на околицях навіть великих міст. А нині, не зустрічаючи ворожого ставлення з нашого боку, найсміливіші пари почали гніздуватися в дворах і скверах центральних кварталів. Однак, звикнувши до нових обставин, сойки зробилися мовчазнішими, ніби зрозумівши, що не підходить ця обстановка для їхніх пісень, і якщо весняний синиччин дзвіночок ще подекуди пробивається крізь шум міських вулиць, то сойчин концерт не чути ні взимку, ні навесні.

Цю статтю вперше надруковано в журналі «Наука и жизнь» №10 1983