Цей птах вкрай рідко трапляється не тільки звичайному спостерігачу. Більшість орнітологів можуть похвалитися лише тим, що бачили беркута у височині неба, коли птах мандрував під час міграції або ширяв під хмарами у пошуках поживи над угіддями своєї чималої за площею гніздової території. Спостерігаючи потужні й водночас неквапливі помахи крил великого досконалого птаха або його вільне, розлоге кружляння у висхідних потоках розігрітого сонцем повітря, проймаєшся думкою не те що про недосяжність для себе хоча б натяку на його здібності, а про неможливість принаймні трохи наблизитися до нього, щоб розглянути його велич. Особливого, можна сказати переможного, акценту надає беркуту постава нерухомих крил у польоті. Птах тримає їх майже наполовину піднятими вгору, через що утворюється обрис, схожий на латинську літеру V – символ перемоги. Саме завдяки такій поставі крил беркута здалеку легко відрізнити від решти орлів нашої фауни, наприклад від могильника або орла степового, бо вони, ширяючи, тримають крила горизонтально.



Можна без сумніву стверджувати, що своєю зовнішньою величавістю і роллю в природі беркут зачаровує людину з прадавніх часів. Власне, це зачарування відображено в самій назві птаха. Мовознавці виділяють у ній основу ер, яка з давніх-давен у багатьох мовах, ймовірно, означала богоподібне походження її власника. Пригадаймо ім’я головного бога наших, слов’янських пращурів за часів язичництва – Перун, який володарював над блискавкою та громом і міг ними карати. Ім’я громовержця містить ту саму основу ер. Вірогідно, назву беркут можна тлумачити як той, що є володарем піднебесся, птах, який рівний божеству.

Подібні міркування лінгвісти висловлюють і стосовно узагальнювальної назви для усієї групи великих хижих птахів – орел. До аналогів основи ер фахівці відносять буквосполучення ор і ар. Тож орла-беркута можна вважати двічі прирівняним до божества, чи не верховним з усіх. Третю з рівнозначних основ бачимо в назві давніх індоєвропейцій – арії. [...]



Приклад беркута свідчить, наскільки зміна зовнішнього вигляду, зокрема забарвлення оперення, впливає на сприйняття птаха людиною і на виникнення назв для його означення. В однорічного беркута забарвлення тулуба і крил в цілому темно-буре, але зі споду на розгорнутому крилі біля місця згинання є велика біла пляма, верх голови і задня частина шиї руді з жовтим або золотистим відтінком, а хвіст білий з широкою чорною смугою на кінці. У дворічного птаха, який дещо світліший, хвіст ще переважно білий. Лише у віці 5 років птахи набувають дорослого вбрання, в їхньому оперенні не залишається контрастних білих плям, хвіст також стає темним. Через таку вікову відмінність у забарвленні орнітологи деякий час молодих і дорослих беркутів вважали різними видами і відповідно по-різному їх називали: саме стосовно молодих птахів вживали назву беркут, тоді як дорослих називали халзан. Мабуть, контрастність в оперенні надавала молодому птаху більшої величавості.

У деяких мовах Сходу, наприклад серед мешканців Гірського Алтаю, халзан (холзун) означає лисий, плішивий. Проте неоперених, лисих ділянок шкіри на голові дорослого беркута немає. Найімовірніше, лисим дорослого беркута назвали через рудувато-вохристий колір верху голови і зашийка, який, наче світла лисина, контрастує із загалом бурим оперенням, хоча воно й світліше, ніж у молодого птаха. Аналогічно в англійській мові відображено особливу рису забарвлення іншого хижого птаха – орлана білоголового, який поширений у Північній Америці: його назвали bald eagle – лисий орел, бо оперення голови та шиї у дорослих орланів цього виду є чисто-білим, що створює різкий контраст з бурим пір’ям крил і тулуба. А от беркута англійці назвали golden eagle – золотий орел, знову ж таки з натяком на особливе золотаве забарвлення оперення голови і шиї. Ще й пера на них утворюють подобу гриви, бо вони загострені, і їхні опахала звужені. Від рухів головою така „грива” дійсно золотиться під променями сонця. В різних частинах світу одна й та сама своєрідність забарвлення цього орла стала підставою для виникнення відмінних назв.



Образно кажучи, тінь від дужих крил беркута, що ширяє, накриває мало не півсвіту, бо на нього можна натрапити чи не в усій Північній Америці та північній частині Євразії, а також подекуди у Північній Африці. На півночі його гніздове поширення обмежене лісотундрою, а на півдні – степовими і напівпустельними районами, хоча взимку він залітає і до них. Узагалі це птах лісистих територій, зокрема й гірських, бо для влаштування гнізда часто обирає старі високостовбурні дерева.

Побожне ставлення до беркута за стародавніх часів, віддзеркалене у його назві, згодом переважив жорсткий тиск від людини, яка, з одного боку, почала вважати його конкурентом у боротьбі за харчові ресурси, а з іншого – докорінно змінила місця існування птаха. Сторожкий і доволі потайний володар піднебесся зник як гніздовий птах з районів, густонаселених людиною, тому майже на половині території Європи він тепер не гніздиться.

За неабиякого суперника орла сприймають, мабуть, передусім через його дужу статуру. Беркут – найбільший з типових орлів нашої фауни, які від більшості інших споріднених видів родини Яструбових, до якої належать й орли, відрізняються цілком опереною цівкою, до самих пальців. Розмах крил беркута може сягати майже 230 сантиметрів, а маса тіла – понад 6 кілограмів. Самки помітно більші за самців, що є взагалі характерним як для денних хижих птахів, так і для нічних, тобто сов.

На території нашої країни з середини ХІХ століття, коли розпочалося доволі регулярне вивчення орнітофауни різних регіонів, беркут вже був нечисленним і навіть рідкісним птахом. Гнізда цих орлів тоді й у першій третині ХХ століття зрідка ще знаходили на Західному Поліссі, а подекуди й у лісових масивах Лісостепу та північної частини Степу.

Ареал беркута (за книгою С.Вітра "Володарі неба")

Рідкісність беркута не залишилася поза увагою орнітологів, і він серед 28 видів птахів потрапив до найпершого видання Червоної книги України, яке було опубліковано у 1980 р. У цьому виданні, а також у наступному, оприлюдненому у 1994 р., на карті поширення беркута ще вказано 1–2 місця гніздування на Волині, проте деякі з них – під знаком запитання. Найновіше, третє видання національної Червоної книги 2009 р., укладене за результатами найповніших обстежень ймовірних територій розмноження виду, проілюстровано картою, на якій місця гніздування зосереджені лише в Карпатах і найближчих до них районах. Словаки називають беркута орлом скельним, бо й у них він нині гніздиться в гірських місцевостях.

У Карпатах беркут є осілим. За оцінками О. О. Грабаря, у середині ХХ століття чисельність цих орлів там була не більшою, ніж 10–11 пар, а наразі вона є майже такою самою – 10–15 пар. Упродовж десятиліть, що минули між цими оцінками, кількість гніздових пар зменшувалася майже вдвічі. Відносна стабілізація чисельності беркута у нас дала привід віднести його не до зникаючих, а до вразливих видів, які у найближчому майбутньому можуть потрапити до групи зникаючих, якщо діятимуть чинники, що негативно впливають на існування виду.

Завдяки новітнім телекомунікаційним технологіям стало можливим цілодобове спостерігення на моніторах комп’ютерів за гніздовим життям багатьох рідкісних хижих птахів безпосередньо у природних умовах. Наприклад, побачити, з якою акуратністю самка орлана-білохвоста вибирає з-під шкіри впійманої щуки невеличкі шматочки м’яса без кісток і терпляче намагається нагодувати своїх кількаденних хиткоголових пташенят. Таке підглядання вже здійснено у гніздах скопи, змієїда, великого і малого підорликів, сапсана. Беркута серед них немає, бо він вкрай обережний і недовірливий до людини. Про його, так би мовити, приватне життя відомі лише короткі формальні дані.

Свої гнізда беркути будують на старих міцних деревах або виступах скель, можуть використовувати упродовж багатьох років і щороку потроху їх добудовують. Старі гнізда дуже масивні, до 2 метрів заввишки і завширшки.



Вже, як правило, у лютому над гніздовою територією беркутів можна побачити їхні особливі шлюбні польоти. Самець у повітрі не по-справжньому, оманливо атакує самку, після чого обидва орли з переворотом через крило починають падати до землі, водночас подаючи дзвінкі крики. Птахи відкладають яйця зазвичай у кінці березня, у кладці 1–2 яєць. Насиджуванням займається переважно самка, і триває воно майже півтора місяця. Найчастіше у гнізді, де розмноження завершується успішно, виростає одне пташеня. Залишає воно гніздівлю у віці 3 місяців, але ще тривалий час потребує опіки батьків.

Беркут залишається рідкісним протягом усього року, однак пізньої осені та взимку на нього можна інколи натрапити не лише в Карпатах, а по усій території нашої країни, бо до нас саме на зимівлю прилітають північноєвропейські беркути з тайгової частини Східної Європи, Фінляндії та Швеції. У морозні зими з глибоким сніговим покривом, що захищає гризунів – потенційну здобич – від пильного погляду хижого птаха, беркута можна заскочити навіть на околицях населених пунктів або навіть посеред невеликого села, де птах через сутужні умови намагається полювати на свійських тварин. Такої пори рідкісний орел не минає й падла, тому інколи потрапляє в капкани з принадою, які мисливці ставлять на лисиць або іншу звірину. Для беркута «знайомство» з капканом закінчується, як правило, травмуванням лап, що врешті майже неминуче призводить до загибелі.

Зазвичай беркут пильнує здобич як під час ширяння, так і у маховому польоті, може нападати, застосовуючи політ-піке, а також вдається до активного переслідування, наздоганяючи її у польоті, подібно до яструбів. Нерідко стереже поживу з дерева, вмостившись на обраному присіді, а ховрахів підстерігає безпосередньо біля їхніх нір. Беркут – універсальний мисливець. Об’єктом його полювання може стати і дрібна миша, і достатньо великий собака, найчастіше він полює на зайців. На своїй гніздовій території здобуває і птахів, переважно лісових, серед яких такі чималі, як тетерук і глушець. Природа спорядила беркута потужним мисливським знаряддям – особливо великими кігтями. За довжиною кігтя внутрішнього пальця беркуту немає рівних серед решти видів орлів: по прямій його довжина становить понад 4 сантиметри, а у самок по хорді досягає 5 сантиметрів.



Власник такого «озброєння» та з іншими винятковими рисами успішного здобувача не міг не заслужити шанобливого ставлення до себе з боку людини, він напевно викликав у неї побожне поклоніння. Але сутність людини часто є двоїстою: поклоняючись, вона водночас може захотіти мати те, чого немає у самої, але є у шанованого; їй може закортіти дістати і тримати при собі хоча б частину бажаного. Так виникає культ амулета – речі, що, як вважає людина, надає їй особливих, чудодійних властивостей, притаманних тим створінням, у яких цей предмет був частиною тіла, бо ним їх обдарувала сама Природа.

На одній з палеолітичних стоянок стародавніх людей у Криму якось розкопали майже цілий скелет беркута. Кістки не ушкоджено, на них немає слідів погризів. Багато інших видів птахів на таких стоянках, безумовно, слугували поживою для людини, бо їхні кістки було викинуто в палеолітичні кухонні ями, вони часто поламані. Скелет беркута наче спеціально поховано. Але є одна цікава деталь – кістяк без ніг, тобто його збезкігтили, і немає гачкуватої верхньої щелепи. Ймовірно, через прирівнювання сильного і вправного беркута до божества його поховано у шанобливий спосіб, як належить побожнюваній персоні. Віддавши шану обожненому птаху, людина заволоділа частинами тіла, в яких, мабуть, на її думку, були зосереджені найбільші його сила і вправність. Найвірогідніше, лапи і верхня щелепа від того кістяка стали для первісного мисливця амулетом.

Пізніше людина не задовольнилася лише покровительством беркута через носіння амулетів з нього, вона вирішила поставити собі на службу божество і перетворила його на ловецького птаха, який має віддавати людині усе, що вполював. Мабуть, не можна сказати, що ставлення до беркута як до богоподібної істоти зовсім зникло у тих, хто використовує його для полювання. Упійманий і зморений тривалим примусовим голодуванням беркут таки бере їжу з рук людини і погоджується на її присутність поряд із собою.



Птах і людина стають партнерами у полюванні. Недбале ставлення до ловецького беркута закінчується або його загибеллю, або одного разу орел полетить геть від нікчемного господаря. У Центральній Азії, наприклад у Киргизії, ще й сьогодні за допомогою беркутів впольовують чимало лисиць, зайців та іншої дичини. Культура полювання з цими орлами в деяких азійських країнах дуже розвинута, і в мовах тамтешніх народів виникло чимало термінів, пов’язаних з цим, зокрема беркутчі – мисливець з беркутом.

Спалах інтересу до соколярства як давньоруської княжої традиції стався у нас в останній чверті ХХ століття. Пригадується, що до одного юного киянина, який захопився розповідями про полювання з хижими птахами, потрапив молодий беркут. Виношувати кількакілограмового птаха було фізично нелегко, та не тільки через це виникали проблеми. Треба було навчити орла прийомів полювання, а досвіду у його власника бракувало. Якось у стосунках між ними сталося непередбачуване: беркут однією лапою, мов лещатами, увіп’явся в живіт людини. Намагання розчепити руками рефлекторно зімкнуті пальці птаха було б марним. Вдалися до надійнішого способу звільнення: беркуту показали шматок м’яса, і так переключили його увагу на іншу поживу, тому він сам відпустив здобутого ним хазяїна.

[...]