Я давно мріяв побувати в казковому царстві птахів у плавнях Дунаю. У пониззі, перед впадінням у Чорне море, ріка утворює величезну дельту, порослу очеретом та іншою водолюбною рослинністю. Ці зарості помережані сотнями великих і малих проток, а між ними — численні заболочені острови, вкриті непролазними хащами. Місцями трапляються чималі ділянки болотистих лук та піщаних кіс і мілин, де гніздяться або відпочивають під час перельотів сотні тисяч різноманітних птахів. Це справжнє пташине царство розкинулося на кількох тисячах квадратних кілометрів. З ним можуть зрівнятися хіба що Волзькі плавні, в яких знаходиться відомий пташиний Астраханський заповідник.

Тепер у плавнях Дунаю також пташиний заповідник, який так і називається «Заповідник Дунайські плавні». Але тоді, коли я вперше потрапив у ті місця (а було це у перші повоєнні роки), у плавнях хазяйнували рибалки і мисливці, які жили в містах і селищах переважно по берегах найбільших дунайських русел, з яких на території України повноводна, широка і глибока Кілійська протока. Дві інші протоки — Сулінська і Георгієвська — вже на території Румунії.

Рибальські селища порізані каналами, а між ними насипані ділянки мулистої родючої землі. Канали ці, мов вулиці і стежки для човнів, простяглися від Дунаю до кожної хати. Навколо хат садки, в яких ростуть айва, виноград.


село Вилкове

Таке й місто на воді Вилкове, що знаходиться у нижній частині Кілійської затоки. Воно теж порізане каналами, широкими — магістральними і вузенькими — «індивідуальними» водними стежинами. Усі вулиці вимощені по берегах каналів дерев'яними тротуарами. Через канали перекинуті дерев'яні горбаті місточки, під якими вільно пропливає навіть завантажений човен. Недарма, Вилкове називають українською Венецією.

Особливо вразили мене по дорозі з Ізмаїла у Вилкове неосяжні плавні по берегах, високі розкидисті верби і зграї птахів... Мов вартові на вахті, стояли ' у воді коло берега чаплі — чепурні білосніжні, сірі й руді, нічні невеличкі чапельки-кваки. Над водою літали численні мартини і крячки. А біля міста Кілії закружляла ціла зграя великих птахів з широкими крилами і товстими міцними дзьобами з «мішком» під ними. Я одразу впізнав пеліканів, хоч до того бачив їх лише у зоопарку та й то у вольєрах, на землі. А тут велика зграя, мабуть, сто-сто п'ятдесят птахів, виблискуючи на сонці рожевим оперенням, ширяє високо в небі, розпластавши крила, линучи все вище і вище у небесну синь.


Коровайка

У самому Вилковому я був не менше вражений, побачивши на площі в центрі міста на зеленому болотистому березі каналу зграйку каравайок. Ці красиві чималі птахи, родичі наших чорногузів, щоправда, трохи менші, буро-чорні, з довгими серповидно загнутими дзьобами спокійно, не звертаючи ніякісінької уваги на людей, походжали берегом каналу, яким час від часу пропливали рибальські човни,— шукали собі їжу.

Я приїхав у Вилкове ополудні. А надвечір, коли ще й сонце не зайшло за виднокруг, розпочався такий жаб'ячий «концерт», якого я досі ніколи й ніде не чув. Тон задавали звичайні озерні і ставкові зелені жаби, творячи звуковий фон. До них приєднувалися зелені ропухи, джерлянки, часничниці, а на березі на вербах і в садках їм «підспівували» маленькі деревні зелені жабки-квакші, яких важко помітити серед листя через їхнє зелене забарвлення. Стоїш біля дерева, на якому «співає» квакша, а ніде її не видно. Тільки добре придивившись, нарешті помічаєш її прямо перед собою на зеленій гіллячці. Диво та й годі!

Час від часу ввечері та вранці просто над вулицями-каналами літали зграйки качок, мартинів, в очеретах по берегах каналів співали численні очеретянки. Одне слово, пташине життя било ключем! Та й не лише пташине. Різноманітні бабки полювали на мошкару й комарів, яких тут, у Вилковому, сила-силенна. На вербі я знайшов великого яскравого металево-зеленого жука з довжелезними вусами, а на плетеній очеретяній огорожі хати, де я оселився, дивовижного метелика — грушову сатурнію, найбільшого метелика в Європі. Вона, мабуть, щойно вилізла з кокона і була така чистенька, така досконала, що я не міг відірвати від неї очей. Я, звичайно, узяв її для колекції, але перед тим сфотографував. На жаль, тоді у нас ще не було кольорової плівки. А кольорова палітра цього метелика, якого ще називають нічне павине око за великі геометричні кола на крилах, надзвичайно багата, і мені так хотілося зафіксувати її. Та що вдієш...


Сатурнія велика (грушова) Вилкове — місто прикордонне. На другому березі річки — вже Румунія. Тому для мандрівок у плавнях треба було одержати перепустку. На це я збавив майже цілий день, зате вже рано-вранці наступного дня вирушив з рибалками на човні у захоплюючий світ плавнів...

Щодня я бачив там стільки цікавого, що увечері не встигав записувати свої спостереження у щоденник. Врешті-решт мій щоденник перетворився на солідну книжку. Я й нині нерідко гортаю її, згадую ті незабутні дні.

Мене цікавили не лише птахи. Дунай і його численні протоки (єрики) дуже багаті рибою. Майже все доросле чоловіче населення Вилкового тоді (та й тепер також) займалося переважно рибальством. Виловлювали у великій кількості знаменитого дунайського оселедця, осетрових риб, яких ще тоді було доволі. Я любив спостерігати, як рибалки ставлять свої снасті, часто виїздив разом з ними на перевірку різних «ставників» (стоячих сіткових пасток), тачкових снастей. Нерідко щастило рибалкам на унікальні екземпляри. Якось, пригадую, покликали мене до човна, який щойно повернувся з самого пониззя. «А подивись-но, яку рибку ми впіймали»,— сказав літній рибалка, і разом із своїми двома напарниками ледве-ледве підняв угору голову велетенської білуги, що важила понад 500 кілограмів. Я сфотографував усіх трьох з їхнім трофеєм, а потім один з них ще й «осідлав» білугу. Вийшов оригінальний вершник. Я зберігаю це фото не лише як спогад про ті часи, а й як документ про величезні рибні багатства цього краю.


Гніздо вусатої синиці

У перші дні свого перебування у Вилковому я знайшов (і, звичайно, сфотографував) кілька гнізд чудової маленької пташки — вусатої синиці. Грудка і черевце у неї ніжно-кремові, а на сірій голівці від куточків дзьобика тягнуться дві чорні смужки, немов вуса. Саме через це й нарекли синичку вусатою. Щоб якнайкраще вивчити ландшафт плавнів і їхній тваринний світ, я мандрував по краю плавнів, там, де вони межують з суходолом (болотисті луки, чагарники, садки й городи), або плавав човном.

Населення Вилкового складали росіяни, нащадки колишніх старообрядників, які ще у давнину втекли сюди, рятуючись від релігійних переслідувань, і українці, нащадки запорізьких і донських козаків, котрі здавна уподобали ці багаті рибою і дичиною місця. Незважаючи на тісні контакти, вони все-таки зберігали свої особливості побуту.

Мешканці Вилкового, особливо статечні літні люди, знали чимало легенд, переказів, фантастичних оповідей про життя різних тварин, природа була для них живою істотою. Літніми вечорами ми засиджувалися далеко за північ, варили пресмачну «потрійну» рибальську юшку, і я зачаровано слухав розважливу, спокійну бесіду рибалок про їхнє життя-буття, про далеку минувшину.

Вирушаючи з рибалками, я вмощувався на носі човна з фотоапаратом і уважно вдивлявся в зарості очерету. А мій супутник, майстерно орудуючи довгою жердиною з розвилкою на кінці, швидко і вправно проштовхував човника через такі хащі, де, здавалося, не прошмигнула б і лиска. В такий спосіб я обстежив усі, навіть найвіддаленіші і найглухіші куточки — від Вилкового до самого моря.

Частенько траплялися тут дикі сірі гуси з виводками, качки, лиски та інші водоплавні птахи, Я фотографував їх, їхні гнізда.

Та над усе мені хотілося зняти на плівку гніздо лебедя. Річ у тому, що в плавнях їх було чимало, і майже щодня я бачив лебедів на невеликих плесах, але як тільки вони помічали човен, одразу ж або запливали в глиб очерету, або здіймалися у небо і повільно, плавно кружляли над водою, творячи помахами крил ні з чим незрівнянну мелодію.


Гніздо лебедя

Як же знайти гніздо лебедя серед неосяжного моря очерету? Одного разу, зазнавши вже вкотре невдачі, я спитав про це старого досвідченого рибалку Йосипа Васильовича, з яким часто забирався у такі місця, де рідко хто бував.

— Не така це вже й складна річ,— мовив він. — Треба запастися терпінням та вміти спостерігати, а птах сам приведе тебе до гнізда. Послухай моєї ради: візьми маленького двомісного човна і разом з племінником моїм, Василем, вирушай у плавні. Василь тобі допоможе.

Мені подобався цей кмітливий і привітний хлопець. Не по роках фізично розвинений, кремезний і дужий, Василь виглядав старшим за свої шістнадцять років. Плавні знав чудово, вмів тихо й непомітно пробиратися крізь зарості очерету, одне слово, кращого супутника для себе годі було Й бажати.

І Я вирішив не відкладати поїздку, і, домовившись з Василем, наступного дня ми вирушили у найближчий до міста Жебриянський кут. (Кутами у плавнях звуть великі розводдя, порослі водяною рослинністю, що глибоко врізаються І плавні очерету). У цих кутах безліч невеликих проток, острівців, маленьких каток, що утворюють справжній лабіринт, в якому необізнаній людині легко заблукати. Жебриянським цей кут звався тому, що знаходився поблизу рибальського селища Жебрияни на північ від Вилкового (тепер воно зветься Приморське).

І Близько години ми пливли від Вилкова Білгородською протокою Дунаю, поки не опинилися на величезному розводді, затягнутому лататтям. Ріс тут і водяний горіх. Це дуже цікава й цінна рослина. Плоди водяного горіха дозрівають у воді горіхи основі плаваючого куща і вкриті гострими міцними шпичками. Їх поробляють і люди, і тварини. Цікаво, що водяні горішки дикі гуси ковтають разом з колючками. Але якось у стравоході гуски я побачив чимало водяних горіхів, та лише ті, що їх птах проковтнув останніми, були з гострими шпичками. Ті, що проходили стравоходом до шлунку, вже не мали колючок. Річ у тому, що під дією кислотно-ферментних речовин птах вже встиг значною мірою їх перетравити. Отже, травні соки у птахів надзвичайно сильні. Та повернімося до нашої мандрівки.


Гусина сім'я

На плесі то тут, то там плавали дикі качки, лиски, норці, поблизу очерету красувалися білі й сірі чаплі. Одне слово, не озеро, а пташине царство. При нашому наближенні більшість птахів злітала, лиски, гучно лопочучи крилами, швидко бігли по воді, наче маленькі глісери, і миттю ховалися в очереті. А норці пірнали й надовго зникали з очей. Шести-семиметрові міцні стебла очерету, увінчані мальовничими китицями, стояли стіною, як тропічні бамбукові джунглі. А в цих «джунглях» вирувало життя: на воді скидалися чималі рибини, кумкали жаби, у заростях співали очеретянки.

Раптом попереду, неподалік, дорогу нам перетнуло гусяче сімейство — батько гусак, мати і четверо маленьких ще неоперених гусенят. Мій супутник миттю змінився на виду: очі в нього заблищали, рухи стали швидкими, і наш човен наче стрибнув уперед — туди, де гуси щойно сховалися. Загнавши човна з розгону у зарості, Василь прошепотів: «Зачекайте мене тут»,— і, не роздягаючись, плигнув у воду. Мить — і він також зник з очей, ніби розтанув у очереті. Лише за погойдуванням верхівок я здогадувався, де він.

За кілька хвилин зашурхотів очерет, почувся плескіт і стурбоване гусяче і клекотіння. Так тривало хвилин десять—п'ятнадцять. А відтак з хащів виліз розчервонілий радісний Василь. Я не повірив своїм очам. Під пахвами він тримав дорослих гусей, які щосили метляли головами, а в обох руках — по двоє гусенят.

— Як це ти піймав їх? — здивувався я. — Руками,— всміхнувся Василь. — Ми завжди так ловимо гусенят, дорослих гусей і навіть лебедів, коли вони запливають в очерет. Злетіти їм там важко і пірнати також — заплутаються, от ми їх і беремо руками. Принесу додому, дорослішатимуть малі разом із свійськими, доки не виростуть.

І Василь мить помовчав, а потім попросив:

— Сфотографуйте мене на згадку разом з ними. І ! Я був просто вражений: маючи певний досвід, можна, звичайно, піймати, скажімо гуску й гусеня. Але піймати одразу шістьох... це вже неабиякий хист!

Якби я не бачив це на власні очі, нізащо б не повірив.

А Василь засміявся:

— У нас майже у кожному дворі тримають диких гусей. Під осінь геть домашніми стають.

І справді, пізніше я не раз бачив диких гусенят, які поважно ходили разом із свійськими.

Я просив Василя відпустити їх назад у плавні, але він ніяк не міг збагнути, чого я від нього хочу... Як можна таку хорошу, смачну й велику птицю відпустити назад, адже він витратив стільки часу і сил, щоб вполювати її. Врешті-решт хлопець погодився відпустити дорослих гусей, але гусенят я так і не зміг відвоювати. Ми рушили далі. Невдовзі на маленькій затоці у глибині кутовини, біля самісінької стіни очерету, угледіли нарешті лебедя. Ми були ще далеченько від нього, але в бінокль я уже роздивився дзьоб птаха з великим чорним наростом. Отже, це був самець. У самочки лебедя-шипуна наріст менший. Самочка, мабуть, сиділа в гнізді — висиджувала малят. Адже самець в час насиджування ніколи не відпливає від гнізда і завжди готовий допомогти самці в разі небезпеки.

Далі ми пливли, вже не криючись. Птах помітив човен. Він підпустив нас десь на сотню кроків і поплив геть, але коли ми стали швидко наближатися, не витримав і здійнявся над плесом, поступово набираючи висоту.

— Ну, а тепер пильно вдивляйтесь у зарості,— сказав Василь. Минуло зовсім небагато часу, і Василь прошепотів:

— Гляньте, отут їхній лаз до гнізда.

Я подивився туди, куди показував хлопець, і побачив звивисту стежечку в очереті. Вона була така вузенька, що не вірилося, як це такий великий птах може дістатися нею до гнізда.

Ми тихенько вибралися з човна. Вода сягала нам по пояс. Якомога обережніше полізли в очерет, тримаючись лебединої стежки. Пройшовши метрів з п'ятдесят, спинилися: попереду щось забіліло. Затамувавши подих, я налаштував фотоапарат, і ми ступили ще кілька кроків.

Посеред чималої галявини на високій купі сухого очерету, мов на троні, сидів великий білий птах, неспокійно озираючись довкола. «Почув І помітив нас»,— подумав я, повільно піднімаючи фотоапарат. Тієї ж миті лебідка несподівано напрочуд легко і тихо зіскочила з гнізда у воду, якось дивовижно витягнулася і, ніби ящірка, полізла у зарості.


Лебідь на гнізді

Мені було дуже прикро, що не вдалося сфотографувати птаха на гнізді — це був би чудовий сюжет. Я намагався заспокоїти себе тим, що, не маючи при собі хоч поганенького телеоб'єктива, годі було сподіватися на удачу. Зате очі мої добре «сфотографували» це напрочуд красиве видовище, я й зараз бачу і саме гніздо, і горду лебідку в ньому.

Зсередини гніздо було вимощене м'яким, ніжним пухом. У ньому лежало сім великих зеленувато-білих яєць, ще зовсім теплих. А на значній площі навколо гнізда очерет був витолочений. Це теж характерна ознака гніздування цих птахів. Лебеді роблять це для того, щоб забезпечити собі круговий огляд і своєчасно помітити небезпеку.

Освітлене сонцем гніздо було чудовим об'єктом для фотографування. Та з якого б боку я не заходив — справа чи зліва,— воно мало вигляд звичайної купи сухого бадилля. А чудовий круглий лоточок, вимощений ніжним пухом, і яйця в ньому в кадр не потрапляли. Треба було хоч на метр—півтора піднятися з води і зробити знімок зверху. Та як це здійснити? Поміркувавши, Василь запропонував мені стати йому на плечі і таким чином зняти гніздо крупним планом, на цілий кадр.

Щоправда, я побоювався, чи не шубовснемо ми разом з ним у воду. Та Василь заспокоїв мене:

— Не бійтеся, ставайте. Я такі мішки з картоплею на спині тягав, що не кожен і подужає.

Зіп'явшись Василеві на плечі, я зробив кілька знімків. Гніздо було видно, як на долоні!

Від напруження ноги у мене почали тремтіти, та й Василь добряче втомився, адже стояв він у воді, на мулистому грузькому дні. Я зіскочив на землю, точніше у воду, і кілька хвилин ми відсапувалися, а потім, глянувши один на одного, засміялися.

— Бачили б нас рибалки,— сказав Василь,— ото б потішилися!

Відтак ми швиденько пішли від гнізда, видивляючись, чи нема поблизу ворони або болотяного луня, які могли б пошкодити яйця. Не помітивши нічого підозрілого, сіли в човен і попливли назад.

За кілька днів ми з Василем знову побували в Жебриянському, або, як його іще називають, Солоному куті. Річ у тому, що дід Іван, який ловив рибу ятерами і знав у плавнях кожну озеринку. надибав велику гніздову колонію білих чапель неподалік того місця, де він розкидав свої снасті. Дід Іван розповів нам, куди треба пливти, і Василь легко знайшов потрібне місце.


Велика біла чапля

Ще здалеку ми побачили великих білих птахів, що кружляли в повітрі і хрипко, уривчасто кричали. Один з них, пролітаючи над нами, згубив перо, і воно, кружляючи у повітрі, впало на воду поблизу човна. То було справді казкове перо! Біле, ніжне, з рідко посадженими бородочками, воно здавалося чудовим ювелірним витвором. Це біле пір'я — так звані егретки, або еспрі,— що росте у білих чапель на спині і є частиною їхнього весняного «шлюбного» вбрання, відіграло трагічну роль у долі цих птахів.

Наприкінці минулого — на початку нашого століття з'явилася мода на нього. Пір'ям білих чапель прикрашали жіночі капелюшки. В гонитві за дорогою оздобою, знищували тисячі цих красивих птахів, причому навесні, в пору розмноження. Минуло небагато часу, і в багатьох країнах та й у нас, на Україні, білі чаплі стали рідкісними, вид цей став зникати. Нині вони занесені до Червоної книги України і пильно охороняються, але чисельність їх не така вже й велика. Та у плавнях Дунаю тоді, в перші повоєнні роки, великих білих чапель було ще чимало.

Гніздяться вони цілими колоніями в заростях очерету найчастіше разом з іншими чаплями (сірою, рудою), а буває з косарями — дуже цікавими, теж білими довгоногими птахами зі сплющеним на кінці дзьобом. Російська назва цього птаха — колпиця. На Україні, як я вже казав, його назвали косарем. Річ у тому, що у пошуках їжі — дрібної водяної живності — птах бродить на мілині і крутить головою то вправо, то вліво, проціджуючи воду крізь свій лопатчастий дзьоб. Ці рухи голови нагадують рухи косаря

Запримітивши місця, де сідали і звідки злітали птахи, ми з Василем звірили цей напрямок за компасом, без якого важко знаходити дорогу в очеретах, і вирушили у пошуках гнізд білих чапель. Хоч було неглибоко, йшли поволі. Заважали товсті зламані стебла, обплутані павутинням, щільна стіна очерету. Піт заливав нам очі. Сорочки на спинах змокли, хоч викручуй. Добре ще, що взуті ми були у постоли з спром'ятої коров'ячої шкіри. Вони щільно облягали ногу, були міцні й водночас легкі, у воді одразу намокали, а на суші швидко висихали, отож не треба було щоразу перевзуватися.

Минуло з півгодини. Почувши поблизу хрипкий крик білої чаплі, ми зупинилися. За якусь мить у повітрі вже кружляли десятки птахів. Роззирнувшись, ми побачили на висоті людського зросту перше гніздо, а в ньому п'ятеро ніжно-блакитно-зеленуватих яєць. За кілька кроків угледіли друге, потім третє, четверте... Це була чимала гніздова колонія. Гнізда були збудовані майже однаково, але знаходилися на різній висоті. Деякі зовсім низько над водою, і їх зручно було фотографувати. У декількох гніздах вже вилупилися пташенята — лежали маленькі, безпорадні. У двох гніздах пташенята були трохи більші. Вони вже починали «чакати», ніби пробували «розмовляти» між собою.


Косарі на гнізді

У повітрі поміж чапель кружляли й косарі, але жодного їхнього гнізда ми не знайшли. Коли я вже досхочу познімав гнізда білих чапель, став уважно стежити за птахами в небі. Один з косарів раптом різко пішов на посадку неподалік від центру чаплиної колонії. Василь, який допомагав мені носити фотоапарат, бінокль, розсував очерет, щоб краще було видно гнізда, теж помітив косаря. Порадившись, ми пішли в той бік, щоправда, дуже повільно, бо вже добряче втомилися. Нам таки добре пощастило. Ми знайшли не одне, а цілих чотири гнізда косарів — два з малими пташенятами і два з білими в іржаву крапиночку яєчками. У малих косариків дзьобики були ще прямі й коротенькі, без лопаточки.

Я сфотографував нашу знахідку. Через багато років, знову побувавши в Дунайських плавнях, де вже був створений заповідник, я зняв гніздо косаря на кольорову плівку та й гнізда великої і малої чаплі фотографував ще не раз. Але того дня, коли я вперше побачив її гніздо, я був найщасливішою людиною у світі.

Ми поверталися додому, весело розмовляли. І раптом натрапили на гніздо лиски і два гнізда великого норця, обидва з яєчками. Я схопився за фотоапарат, але з досадою згадав, що плівка скінчилася. Я мало не плакав. Така нагода — і як на зло! З того дня я завжди, збираючись на фотополювання, брав запасну плівку. Поїздка в Дунайські плавні дала мені багато, та й фотоматеріал я зібрав пречудовий. Засиджуючись з друзями за чашкою кави, я не раз оповідав їм про свої пригоди, життя пташиного царства.