Безвідмовна маленька вільшанка часто стає жертвою гніздового паразита зозулі

Вже почали тьмяніти золоті килими під осиками й кленами, а дуб тільки-но почав скидати листя, прикриваючи свій урожай від морозів і наповнюючи ліс пряними ароматами грибної осені. Береза ще трималася й ставала що день то яскравіше й ошатніше. А дні ті були такими тихими, що здавалося, ніби листя зривається з гілок від неголосного перестукування дятлів чи сильних помахів крукових крил. Тому так несподівано закінчилася одна з ночей, усе заваливши майже теплим, густим снігопадом. Під сируватою ношею ніби пострункішали й трохи розступилися, опустивши гілки, сосни. Зникли запахи, яскраві барви, звуки. Натомість стало помітно кожен рух. Ось вільно, невагомою порошиною опустився на сніг ніжно-крилий комарик. І тут таки і-під пригнутого куща ліщини випурхнула вільшанка, здзьобала того комарика й трохи постояла на місці, ніби не розуміючи: а чи був він?

Звісно сніг у розпал золотої осені, ще не зима і не передзим’я, проте все одно якось дивно бачити на ньому і комара, і одну з найбільш ранніх і кращих співачок весняного лісу. Хоча осінь — це не найпізніша пора, коли можна стріти вільшанку в острівних лісах і садах. Не рідко залишаються вони і на зиму. Причому залишаються не якісь приречені каліки, а нормальні, здорові птахи, котрі з якоїсь причини не забажали летіти туди, де зима і м’якша, і ситніша. Що західніше, то більша кількість таких смільчаків, а по всій Західній Європі вільшанка живе осіло.

Щоправда, з початком снігопадів і морозів ці зимувальниці прилаштовуються поближче до людей, живлячись на лісових кордонах, по сільських подвір’ях, по дворах у великих містах, якщо і не для теплої, то безпечної ночівлі. З холодами в них і взагалі зникає і без того несильна боязнь людини. Бувало, що півзими вільшанка мешкала біля уловистого рибальського місця на лісовій річці, сміливо шмигаючи поміж людьми і підбираючи біля лунок шматки мотиля і черв’яків. Але зима є зима, і голод іноді змушує птаха витягти зі сміттєвого відра і спробувати «на дзьоб» навіть крихітний змилок туалетного мила. А сильні, затяжні відлиги з теплими вітрами, які зганяють сніг не тільки з відкритих косогорів, але й у густих лісових урочищах, для вільшанок як свята. У такі дні оживає чимало комах і павучків, і в ситих птахів навіть залишається трохи часу для відпочинку.

Але і в найбільшу холоднечу зимуючі вільшанки намагаються зберегти свою незалежність. Вони беруть корм із будь-якої годівниці, залітають у сінця й під’їзди, але зовсім не переносять неволі. Посаджений у теплій кімнаті в клітку птах уперто відмовляється від їжі и пиття, не звертаючи увагу навіть на борошнистих хробаків, безперестанку б’ється об пруття і зазвичай через кілька годин гине. А в лютому, коли день прибавляє вже третю чи четверту годину світлого часу, коли сонце починає зігрівати темні боки дерев, вільшанки раптом поголовно зникають, видно починають переліт у зворотному напрямку, звідкіля з’явилися восени. Так що не за погодою, а за календарем починають вони весняний переліт, де б не зимували.

У вільшанки постійна тяга до самотності. Двох птахів можна лиш випадково побачити біля гнізда в ті дні, коли в ньому зростає нове покоління. В решту сезонів птахи просто-таки нетерпимі один до одного. Хоча і в їхньому житті складаються обставини, коли птахи ніби розуміють, що ділити їм нічого, і змінюють неприязні, навіть ворожі взаємини на майже товариські. Якщо біля ділянки зимуючої вільшанки раптом з’являється родичка, птах-«господар» спершу попереджає її збуджено-обуреним циканням, тоненько посвистуючи по-синичому. Якщо це не діє, то лунає весняна територіальна пісня, але не на повний голос. Якщо і тоді пришелець не відлітає, то «словесна» погроза змінюється на напад, хоча до справжньої бійки справа ніколи не доходить. Втрутитися в ці стосунки й примирити «господаря» з чужаком не складно. Потрібно лише поставити біля межі ділянки годівницю, і буквально через годину після непривітної зустрічі обидві ситі вільшанки можуть ледве не поряд грітися на даху, пити по черзі теплі крапельки, що стікають по темному залізі. І якщо годувати їх так само щедро, як ми годуємо синиць, то обидві до літа збережуть мирні стосунки. Доволі миролюбні самці на весняному прольоті, зупиняючись після нічного шляху в місцях, де ніхто з них не збирається гніздитися: десь у маленькому міському садочку. Співають там, не ворогуючи, мало не поряд один із одним. Але, зайнявши гніздову ділянку, самець не пустить туди третього. Там навесні й влітку він співатиме один.

У цього птаха дві дуже вдалих народних назви: зорянка і малинівка. Перша надана за вечірній спів, друга — за красивий малиновий перебір, який звучить у піснях найбільших майстерників. Пісня коротка і проста, але її неможливо передати словами, як пісні синиці, вівсянки, солов’я. Малиновий свист переходить у дзвінку трель, яка завмирає незавершено, ніби птах обірвав пісню, щоб спробувати нову, але заспівати її краще. Але і з новою виходить те саме, і з наступною: за однакового загального строю, гучності й тривалості кожна чимось та й відрізняється від уже заспіваних. І сусідів нескладно відрізнити на слух. Один співає суто в дроздовій манері, не роблячи тривалих пауз. Інший, закінчивши простенький мотивчик, посидить трохи мовчки, ніби в роздумах, потім пощебече наступний.

Коротка пісенька чиста, як вода в лісовому струмку, дзвінка й трохи сумна. Цьому враженню сприяє якийсь задумливий вираз пташиних очей: чорних, великих, круглих. Він так сильно гармонує з мінорним наспівом, що заспівай його співак трохи швидше чи гучніше, як миттю зникне вся чарівність.

Окрім співів, решту свого життя вільшанка проводить у нижньому ярусі лісу

У розпал весни в гарних співочих місцях вранці й удень голос вільшанки дещо губиться в пташиному багатоголоссі, хоча і співає вона не менше за інших. Зате до вечора на самій зорі кожного зі співаків можна послухати й гідно оцінити. Затихає вітер, ніхто один одному не заважає, не перебиває, і вечірній спів вільшанок звучить у лісі як колисковий. Гасне зоря, і один за одним змовкають зачаровані чорноокі співаки, а їхні останні трелі звучать уже як частинка вечірнього спокою діброви чи бору.

Вільшанка не ляклива. До співаючого птаха можна підійти зовсім близько, і якщо добре озирнутися, то майже без помилки можна визначити місце, де самка збудує гніздо. Рівне, світле місце, чистий ліс не для вільшанки. У світлому рідколіссі є де співати, але немає де збудувати гніздо за всіма родовими вимогами. Зате в яркуватих, тінистих урочищах, у старих зарослих промоїнах, густих, захаращених сушняком місцях пари зупиняються навесні і залишаються там на літо. І гнізда вільшанки не будують відкрито, а обов’язково ховають їх у сяке-таке укриття: в широке дупло, якщо воно не дуже високо від землі, у маленьку нішу біля підніжжя пенька або дерева, де стовбур переходить у коріння, в неглибоку печерку під дерниною на краю дренажної канави, в за-бутий стос дров, під купу хмизу або корчуватих пеньків. Так що все життя вільшанки, окрім співу, проходить на найнижчому поверсі лісу.

Із першим виводком майже в усіх пар обходиться все гаразд, а ось других пташенят доля часто міняє на зозуленя. До першого гнізда зозулі просто не встигають, зате друге вміють відшукати, як надійно й старанно його не сховай. А вільшанки безвідмовно приймають зозулині яйця будь-якого забарвлення і візерунку, в яких немає ні найменшої подібності з власними: те, що перебуває в гнізді, самка вважає своїм. І серед усієї дроздової рідні вільшанка, напевно, найчастіше стає вихователем зозуленят.