Перегортаючи сторінки минулого, я згадав одну веселу історію, яка, проте, могла скінчитися для мене сумно.

В ті далекі студентські роки я і мої товариші, такі ж завзяті біологи, захопилися міченням птахів, щоб вивчати особливості їхнього життя, зокрема сезонні перельоти, поведінку, ставлення до гнізда і молоді тощо.

Восени, взимку і напровесні ми ловили птахів усілякими хитромудрими ловчими пристроями, одягали їм на лапку легеньке алюмінієве кільце із спеціальними позначками і випускали на волю. На кожному кільці, крім літери, що вказувала його розмір, і порядкового номера, була назва установи адреса, куди слід це кільце пересилати, якщо птах потрапить комусь до рук. В ті роки ми кільцювали птахів кільцями з позначкою «БЮН Москва». їх виготовляло і передавало в різні наукові установи «Бюро юних натуралістів» у Москві, де тоді був центр кільцювання і куди стікалася інформація про мічених птахів з усіх країн світу. Це була захоплююча цікава робота, якій ми віддавали весь свій вільний час Звичайно, я не упускав нагоди зблизька фотографувати різних птахів, що робило мою роботу ще принаднішою.


Пара граків

Особливо цікаво працювалося нам навесні і влітку, коли в гніздах з'являлись пташенята. Ми лазили по деревах, змагаючись один з одним, хто більше окільцює пташок і хто знайде найцікавіші гнізда. Звичайно, все це ми робили дуже обережно, під керівництвом досвідчених орнітологів-науковців, щоб не накоїти птахам лиха. Передусім ми намагалися мітити птахів багаточисельних, які жили поблизу людських осель — було більше надії, що наші кільця повернуться до бюро кільцювання. От хоча б грак, або гайворон. Знищуючи численних шкідливих комах-жуків коників, гусінь, він приносить користь сільському і лісовому господарству. А от шляхи перельоту і місця зимівлі цих птахів вивчені недостатньо. Наприклад, у нас в Україні зимуючі, частково перелітні птахи. Місцеві гніздові птахи, тобто ті, що вивелися у нас, відлітають на зимівлю у країни Західної Європи, а до нас взимку прилітають птахи з північно-східних країв — Поволжжя, Уралу і т. д.

Але достатніх фактичних даних, які підтверджували б цю думку, на той час було дуже мало, І для нас грачині колонії становили чи не найбільший інтерес. Тоді в самому Києві було чимало гніздових грачиних колоній і, незважаючи на страшенний галас, на поламані гілки, на забруднені тротуари, мешканці міста любили граків і охороняли. В цьому я пересвідчився на власному досвіді.



Площа Хмельницького (нині Софійська) в Києві в 1960-ті роки

Одного літнього ранку я вирішив кільцювати пташенят граків у великій гніздовій колонії біля пам'ятника Богдану Хмельницькому. Річ у тому, що ми зовсім не знали, де зимують наші київські граки, а так хотілося дізнатися! Забігаючи трохи наперед, скажу, що мої власні зусилля не пропали марно. За два роки в БЮН надійшли відомості про те. що два мічені мною у Києві птахи дісталися околиць Парижа. Але того ранку я думав лише про те, щоб якнайшвидше окільцювати якомога більше граченят. Чому я так квапився? Річ у тому, що треба було встигнути зробити це рано-вранці, коли більшість киян ще не поспішають на роботу і на вулицях трапляються лише поодинокі перехожі.

О п'ятій годині ранку я був уже у сквері і спритно видерся на дерево, на якому було не менше десятка гнізд, але всі вони красувалися на самому вершечку, і дістатися туди було нелегко.

В кожному гнізді сиділо по двоє-троє, рідше четверо кумедних, ще не цілком оперених пташенят. Я брав їх у руки, одягав кільце, замикав його з допомогою маленьких плоскогубців і обережно клав пташенят назад у гніздо. Вся «операція» тривала близько півхвилини, не більше. Але в мене над головою стояв страшенний ґвалт, граки знялися з дерев і з галасом кружляли довкола. Я перебирався від гнізда до гнізда, робив, що належало, фотографував найцікавіші гнізда і не звертав ніяковісінької уваги на те, що діялося внизу. Аж раптом до мене долинули збуджені голоси. Глянув я вниз і побачив гурт людей, які розмахували руками і виголошували на мою адресу неприємні слова. Вони кричали, щоб я негайно зліз на землю. Я обережно запитав, що сталося. У відповідь почулося, що я негідник, хуліган, і вони добряче «намилять мені шию». Я нарешті збагнув, що ці люди, мабуть, вирішили, що я руйную гнізда, забираю пташенят, одне слово, кривджу птахів. Продовжувати роботу було неможливо, але й спускатися на землю не дуже « хотілося. Та що поробиш — краще не дратувати юрбу. І я, повільно переступаючи з гілки на гілку, опустився до висоти другого поверху, зручно вмостився на товстій гілляці і якомога спокійніше чемно запитав, чи схожий я на харцизяку й хулігана? А був я у свої вісімнадцять літ доволі рослим, міцним хлопцем, і це трохи збентежило юрбу. Всі притихли і запитально дивилися на мене. Я зліз із дерева і став докладно розповідати людям, чим я займаюся, про мічення, його значення, про граків, що з галасом кружляли над нами. Маючи чималу практику ведення екскурсій в зоологічному музеї нашого університету, я виступав перед своєю незвичайною «аудиторією» запально і пристрасно. Це була, мабуть, непогана і досить переконлива «лекція», може, одна з кращих у моєму житті. В усякому разі вже за десять хвилин настрій аудиторії змінився на мою користь.


Граки на гнізді

Усе скінчилося тим, що старий двірник, який грозився «намилити мені шию», вибачився, приніс із свого двору довгу драбину і кілька годин допомагав мені вилазити на дерева. А всім, хто зупинявся біля нас і запитував, що там робить цей хлопець, пояснював: «Кільцює птахів. Справа важлива й дуже потрібна». Минули роки... Та я завше з теплотою згадую той день. Я окільцював тоді близько трьох десятків граченят, зробив чимало вдалих фото.

Я вже згадував про те, що граки іноді шкодять сільськогосподарським культурам, зокрема кукурудзі, мостять гнізда на цінних породах дерев або у фруктовому садку, поблизу лікарні чи іншої установи, робота якої вимагає тиші. У таких випадках їх переселяють в інше місце — туди, де галаслива колонія нікому не заважатиме. Роблять це з допомогою пожежних частин, вдаються до трансляції через гучномовці магнітофонних записів з голосами наляканих граків.

Та в жодному разі не слід нищити цих птахів. Адже граки поїдають силу-силенну шкідників лісів і городів, зокрема таких, як клоп-черепашка, буряковий довгоносик, різні личинки, вовчки, навіть дрібні гризуни. Люди помітили, що в тих місцях, де розселилися граки, ніколи не буває масових розмножень бурякового довгоносика. А подивіться напровесні під час оранки, скільки граків злітається на свіжу ріллю, як вони поважно крокують слідом за трактором, час від часу щось вибираючи з землі. Отож насамперед слід подбати про те, щоб привабити граків на поля й у лісові насадження. Там вони принесуть найбільшу користь.

До тієї родини, що й грак,— родини воронових — належать також ворона, сорока, сойка, галка, горіхівка і найбільший представник її — крук. Цей птах чи не найкорисніший з усієї родини. Він живиться переважно мишовидними гризунами. Зустрічається в усіх природних зонах і областях нашої країни, але у гніздовий період ніде не буває багато чисельним. А от восени і взимку поблизу звалиш і скотомогильників нерідко злітаються великі зграї круків. Гніздяться вони окремими поодинокими парами на високих деревах, скелястих або лісових урвищах. Розмножуватись починають дуже рано. Ще взимку наприкінці січня — на початку лютого, а в теплі, м'які зими й раніше можна побачити шлюбні ігри круків, які з характерним криком ганяються в повітрі один за одним. Гніздо крука велике, складене з гілок. Птахи роблять його самі, але часом використовують старі, покинуті гнізда великих хижих птахів — орлів, орланів, соколів тощо. Відкладати яйця круки починають у березні, щоб пташенята встигли вирости і вилетіти з гнізда до того, як з'явиться сила-силенна різних комах, комарів, мошкари, мух.

Мені доводилося кільцювати молодих круків у гнізді. І, звичайно, я не обминув нагоди сфотографувати їхні гнізда — і з яйцями і з пташенятами. Одного разу знайомство з гніздом крука ледве не коштувало мені життя.


Гніздо крука

Містилося воно на старій липі, що росла на краю глибокого яру. На товстому стовбурі дерева, в нижній його частині, на місці відмерлих гілок з'явилися нарости. Кора й самі нарости поросли шаром зеленого моху. Коли я постукав по дереву, в гнізді щось заворушилося: «Пташенята»,— зрадів я. Швидко скинув теплу куртку, надів через плече апарата «ФЕД» і поліз на липу.

Хоч був березень, але в лісі ще лежав сніг, кора дерева заледеніла. На висоті восьми—десяти метрів я відчув, що руки мої задубіли. Пальці втратили опору, ковзнули по корі...

Якусь мить я з нелюдським напруженням зберігав рівновагу, стискаючи стовбур коліньми. Здавалося — це кінець! Адже впасти з такої висоти на мерзлу землю...

Проте мені пощастило: я встиг учепитися пальцями за зморшкувату кору, втримався на стовбурі і за якусь мить видерся на товсту гілку. Кілька хвилин я просидів на гілці, переводячи подих, а відтак знову поліз до гнізда. В ньому сиділи маленькі пташенята, яких ще рано було кільцювати, тож я лише сфотографував їх. Ви можете запитати, чи ж варто було ризикувати життям заради якогось там фотознімка? Річ не лише у фотографії. Якби я навіть знав, що у гнізді ще дуже малі пташенята, однаково поліз би. бо завжди прагнув нових вражень, бо кожна зустріч з пернатими додавала щось нове до наукових спостережень До того ж мені було двадцять років, я був сильний і вважав, що подолання будь-якої перепони — це випробування сили й характеру... Це відчуття схоже на відчуття альпіністів, які йдуть на підкорення небезпечної вершини, на яку ще ніхто не сходив.