На відміну від більшості птахів, у яких життєві клопоти пов’язані зі світлою частиною доби, сови обрали для вирішення своїх проблем нічну пору. Деякі з них вилітають на полювання тільки після настання суцільної темряви, інші – в присмерковий час, лише окремі види сов можуть бути активними і в день, хоча за умови, що день буде хмарний. Сонячне проміння ніби знерухомлює цих птахів, і вони робляться непомітними для людини – спробуйте угледіти птаха, який застиг у густій кроні дерева, принишк на землі або сховався в дуплі.

Тому й мої зустрічі з совами в природі були майже завжди випадковими, навіть з однією з наших найпоширеніших сов, з вухатою. Якось навесні трапилось помітити в голій кроні осокору вухату сову, яка нерухомо сиділа біля стовбура. Неподалік на сусідньому осокорі було старе гніздо чи-то сірої ворони, чи-то грака, в якому, можливо, в той час сиділа на яйцях самка сови. Іншим разом вухату сову довелося побачити, коли мені і товаришам спало на думку дізнатися, чи заселене старе гніздо ворони, яке було збудоване на ясені. Ми постукали по стовбуру дерева, гадаючи, що з гнізда злетить ворона, але несподівано для нас з нього безшумно знялася вухата сова.

Лише у байдужої людини зустріч з совою не викличе цікавості, будь-хто інший, навіть людина, яка займається вивченням сов, тією чи іншою мірою буде схвильована кожною новою зустріччю з цим птахом. Так, власне, було завжди, коли мені або комусь з моїх знайомих траплялося знайти бодай пір’я сови, не кажучи вже про зустріч з нею.

Несподіваним і пам’ятним стало для мене і одного з моїх приятелів те, як ми познайомилися з деякими особливостями гніздування вухатих сов.

Лісівники для приваблювання комахоїдних птахів здавна використовують штучні гніздівлі, вивішуючи їх іноді цілими групами, створюючи на деяких ділянках лісу щось на зразок пташиних містечок. Мухоловки, синиці, повзики, горихвістки залюбки займають штучні домівки і знищують довкола будь-яку комаху, яка шкодить лісу. Садівники чомусь майже не застосовують цей біологічний метод боротьби зі шкідниками дерев. А даремно – необроблені отрутохімікатами фрукти значно цінніші. Такої думки, мабуть, дотримувалися садівники одного з господарств поблизу Києва: вони звернулися до орнітологів з проханням підказати найкращий метод для знищення комах-шкідників. І орнітоголи запропонували їм розвісити синичники та шпаківні.

Тож однієї травневої сонячної днини я і мій приятель, який зараз працює аж у Забайкаллі, поїхали в садівниче господарство, щоб подивитися, які птахи і в якій кількості зайняли розвішані оселі. Їхати було недовго. Вже скоро ми ходили між рядами старих квітучих яблунь, залазили в їх розлогі крони, вдихаючи духмяність цвіту, і оглядали зсередини штучні гніздівлі для птахів. Майже усі гніздівлі були зайняті птахами: в одних – лежали кладки яєць, в інших – навіть пташенята, які нещодавно вилупилися. То були гнізда великої синиці, шпака і польового горобця – всі ці птахи вигодовують своїх пташенят комахами. Після огляду гнізда синичник або шпаківню ми, звісно, вішали на місце, і птахи поверталися до них.

Широкі крони не дуже високих яблунь були місцем розташування і для гнізд сорок. Вже обстеживши більше половини площі чималого саду, ми знайшли п’ять жилих сорочих гнізд. В них знаходилися кладки зеленкувато-голубуватих яєць, які були позначені темними цятками.

На яблуню у віддаленому кінці саду, на якій було сорочине гніздо, я залізав з цілковитою впевненістю того, що зараз побачу кладку яєць сороки... А побачив зовсім інше. На дні гнізда лежало четверо зовсім білих яєць, помітно більших за сорочині. На мій голосний вигук до яблуні підійшов приятель і одразу з цікавості подерся на яблуню, де вже був я. Там, на вершечку не такої вже великої, як для двох, яблуні ми й вирішивали, хто б міг бути власником цієї кладки. В той час поблизу нас ніяких птахів не було: господарі гнізда залишили його заздалегідь, мабуть, почувши наші голоси звіддаля. Втім, у нас майже не виникло сумнівів, що то була кладка вухатої сови. І те, що птах обрав край саду біля поля, і те, що скористався старим гніздом сороки, вказувало саме на вухату сову.

Ми були дуже захоплені своєю знахідкою, а ще більше задоволення нам додалося, коли в іншому кутку саду і в іншому сорочиному гнізді ми знайшли ще одну кладку вухатої сови. Птахів, знову ж таки, поблизу не було, але що кладка належала сові, було безперечно. Крім чотирьох яєць, в гнізді лежало ще й одне совеня, вкрите білим пухом, крізь який рожевіла тонка шкіра. Пташеняті було щонайбільше один день з часу вилуплення. Ми відразу пішли від гнізда, бо сови мали швидко повернутися, щоб продовжити насиджування.

Всіх пташенят, яких знаходили і які досягли певного віку, ми кільцювали, щоб потім через якийсь час кільця, можливо, повернулися в Центр кільцювання птахів. Як же нам хотілося закільцювати і совенят. Тому десь за чотири тижні після першого відвідування совових гнізд ми поїхали оглянути їх ще раз.

Ми не затримувалися біля шпаківень і синичників, а відразу попрямували до першого гнізда сови. Підійшовши до знайомого дерева, яке вже густо вкрилося листом, я хутко заліз на нього і зазирнув у гніздо. Там було порожньо! “От горе орнітологи! Прогавили совенят!” – подумав я про нас. Ніяких ознак присутності дорослих сов або їхніх пташенят я не помічав, крутячи головою на всі боки.

“Ось, ось воно!” – пролунав голос мого приятеля.

Я відразу опинився на землі і перескочив на протилежний бік яблуневого ряду, де стояв приятель.

Одне совеня сиділо в середній частині крони сусідньої яблуні, а інше вмостилося трохи вище, в тіні від листя, тому відразу помітити його було важко.

Ми раділи з того, що таки знайшли совенят, а ще було весело через їхній кумедний вигляд. Вбрані в пір’я, на якому було чимало м’якого сіруватого пуху, з чорними, ніби замурзаними сажою, пичками, з короткими перами-ріжками на голові совенята-вуханята серйозними очима дивилися на двох одних, які звідкись прискочили до їхньої тихої яблуні. Для нас же вони були схожі на іграшки.

Такі живі незграбно милі “лялки”, чи-то совенята, чи-то дрозденята, чи-то кропив’янчата, чи ще хтось, нерідко трапляються людям в червні в потаємних куточках садів, парків і лісів. Птахів-батьків біля цих пташенят люди майже ніколи не помічають, тому вважають їх кинутими і часто забирають з собою. Але так думати і чинити не правильно. Нерозважливі, недосвідчені пташенята можуть виявити себе, стрибаючи перед вами по доріжці або по гілках кущів, а в цей час їхні батьки терпляче чекають, щоб ви залишили пташенят, і після цього обов’язково нагодують і доглянуть свою малечу.

Забирати совенят ми не збирались, а от закільцювати – руки аж свербіли. З цієї причини мій приятель похапцем, не криючись, підійшов до яблуні і, маючи гарний зріст, простяг руку за пташеням, що сиділо нижче.

А як же. Так би воно й чекало, щоб його мацали нахабні руки. Совеня відсунулося в гущину крони і полізло вгору, подалі від невічливих візітерів. Приятель кілька разів вхопив рукою повітря, одночасно ухиляючись від дрібних гілок, які чомусь намагалися поцілити в очі. Було зрозуміло, чи ще піймаємо ми совенят, а синців і подряпин матимемо вдосталь. Та головне, можемо розполохати малих так, що вони позалітають хтозна куди, і батьки їх просто не знайдуть. Загибелі пташенятам ми не бажали. І мій приятель вигадав цікавий метод, як відловити совенят.

Я відійшов трохи вбік і присів під яблунею, яка росла в одному ряду з тією, на якій сиділи пташенята, і на якийсь час зачаївся. А приятель навпаки, став на видному місці біля сусіднього ряду яблунь як раз напроти совенят, його задачею було відволікти їхню увагу. Тож, закулісні справи забезпечував я, а все лицедійство на відкритів сцені виконував приятель.

Доки в цьому спектаклі йшла вступна частина, тобто приятель стирчав на белебні, як гніздок на гладенькій дошці, я навпочіпках, щоб не чіплятися за нижні гілки яблунь і не робити шуму, став підповзати до потрібного мені дерева. Ось я вже під ним і піднімаю голову вгору, щоб роздивитися, де сидить пташеня.

Мабуть, збагнувши, що крім напускання туману на очі за допомогою жестів, доречною була б і шумова завіса, приятель в цей час почав щось бубоніти. Я ще подумав: “Ситуація ну просто, як у мультфільмі про Вінні-Пуха, де той співав: “Я хмарка, хмарка, хмарка. А зовсім не ведмідь!” Цікаво, чи повірять в таке совенята?” Саме тоді, коли я вже стояв під кроною яблуні, випроставшись на повний зріст з протягнутою вгору рукою, мені захотілося подивитися, яке ж лицедійство виконує приятель.

Я відвів очі від совеняти і подивився на освітлену сонцем місцину біля сусіднього ряду яблунь. Там коїлося таке... Мій приятель стрибав на місці то на одній нозі, то на іншій, то на обох заразом, махав руками, неначе вітряк своїми крилами, надував щоки, крутив всюдибіч головою, ще й при цьому ото “співав”. Признаюся, на мить я неначе отетерів, забув про совеня і мало не розреготався.

Але, схоже, я як глядач не дуже сподобався приятелю, бо він роздратовано, тихо просвистів мені крізь зуби: “Я ще довго так стрибатиму?”

Після цього я отямився і просунув далі руку до совеняти, яке було в кількох сантиметрах від мене. Ще секунда, і я вже міцно тримав пташеня, охопивши заразом кінці його крил і ноги – так пташеня зовсім не травмується, та й свої гострі кігтики-пазурі воно не застосує, бо ногами вільно рухати не може. Голос приятеля змовк, і він підійшов до мене, але тепер “заговорило” ошукане пташеня. Воно голосно клацало дзьобом і намагалося випручатися з рук.

Одразу на ногу впійманого совеняти було одягнуто кільце як згадка про виставу, яку йому довелося вперше і, мабуть, востаннє в житті побачити. Хоча для нас як виконавців це була не остання вистава, бо саме цей метод допоміг нам відловити ще двох пташенят з першого гнізда, а крім того, чотирьох пташенят з іншого.

Тепер кожного разу, дивлячись на фоторгафії вуханят, я тішуся приємними спогадами про моє знайомство з ними.