Пам'яті мого вчителя Олександра Богдановича Кістяківського

Крижень, як відомо, дуже поширена і екологічно пластична качка. Гніздиться на сухих ділянках землі, високих купинах, може оселитися і в дуплі, і в старому гнізді сороки або шуліки тощо. Залюбки займає і штучні гнізда, особливо якщо звичні місця гніздування затоплюються водою, наприклад, за умов створення штучних водойм — ставків та водосховищ.

Самка крижня покидає штучну гніздлівлю

На межі 60-70-х років О.Б. Кістяківський організував на кафедрі зоології хребетних роботу з приваблювання качок на Київське водосховище. В експерименті вдалося «досягти того, що штучні гнізда з різноманітного підручного матеріалу займалися качками у перший же рік їх встановлення, часом на 40%, а під захистом колоніальних птахів — і на 60%! Така висока ефективність заселення була можливою, по-перше, лише за умов вчасного піклування про пернату дичину, тобто коли місцевими качками ще керував територіальний консерватизм, а, по-друге, за умов обов'язкового дотримування певних вимог: врахування діапазону змінного водного рівня та надійного захисту кладки від допитливого ока ворони чи очеретяного луня (тобто гніздо повинно було не просвічуватись).

Каченя крижня

Так була розроблена методика вчасного приваблювання качок в умовах нестабільного гідрологічного режиму водосховищ. Однак, з роками ці водойми старіють, збіднюється їх кормова база — і відтак подальше піклування про качок за допомогою штучних гнізд стає недоцільним. Проте на риборозплідних ставках цю методику цілком можна впроваджувати та розводити качок разом із рибою.

Самка крижня з каченятами

Підсумовуючи вище наведене, слід згадати, що у поведінці водолюбних птахів закладена потенційна здатність щодо пристосування до щорічних коливань рівня води. Але до певної межі. Перемогти людське втручання у природу навіть їм не під силу. Бо ж людина діє якось нелогічно: то надмірно осушує болота, то заливає водою заплави великих річок. І передбачити це іншим істотам просто неможливо. Чи не простіше було б вчасно згадати геніальні рядки великого француза Поля Валері, які були написані у першій половині XX сторіччя і вщент забуті у другій: "Болота — молодість землі". Нажаль, розуміння того, що відбувається, часом приходить запізно. Найголовніше відтепер — не втручатися більше у ті природні вологі землі, які лишилися ще незайманими, не руйнувати їх, не нівечити. Тоді буде жити поруч із нами не лише крижень, а і весь комплекс дивних водно-болотяних створінь Природи.