Березень і після несуворої зими може снігопадами й морозами так заморозити дорогу весні, що навіть у звиклих до всіх злигоднів ворон псується настрій. Але після рівнодення свіжий сніг і на рівних місцях перестає опиратися сонячним променям. їхнє тепло стікає нагрітими стовбурами, обтають мохасті підніжжя дерев. На тьмяній зелені крихітних острівців життя червоніють спинки перших сонечок. Хвацько барабанять дятли, підкріпляючись кленовою пасокою. В низинах на лісовозні дороги набігає тала вода. Але в лісових ярах, розкреслених блакитними тінями, тихо і холодно. Летять над лісом найбільш вірні й ранні гінці весни, а їй самій ніби заборонено вхід в останнє пристанище зими. Але це до пори до часу, поки в один із днів не рознесеться в безмовному урочищі заливиста трель, на віддалі, як луна, прозвучить ще одна, а ще далі — третя така ж: як сигнал весняної перемоги, зазвучать у прозорому лісі жваві пісні зябликів. І, не дожидаючись ночі, повернеться до своєї домівки набридла всім зима.

А зяблики, одні самці, прилетіли кілька днів тому, але поводилися тихо, трималися дружною мовчазною зграйкою, не залітаючи в ліс і живлячись на узбіччях доріг пророслим насінням споришу. Тільки сполохані перекликалися коротким і обережним «пінк». Були всі птахи в тій зграйці земляками, а можливо, і родичами, але коли настав той «голосистий» день, стали вони один одному неприятелями. Зайнявши ділянку, зяблик спішить заявити про це розкотистою піснею, яку чути на території, ледве не вп'ятеро більшій, ніж потрібна для нормального гніздового життя однієї сім'ї.

І, допоки не будуть виховані пташенята, господар не покине цю ділянку і не поступиться нею з доброї волі іншому зяблику, котрому або не дісталося як тому, хто спізнився, зручного місця в лісі чи парку, або не знайшлося серед відсталих самок жодної на його долю. Такі холостяки в пошуках удачі вдираються на сімейні ділянки і сміливо устряють у бійку з їхніми господарями. Перемог вони не добиваються, але іноді конфліктом може скористатися третій самець і безперешкодно стати новим господарем території, за яку ще воює її колишній володар. Розпочавши поєдинок на гілці, самці падають на землю і б'ються внизу мало не до остаточного знесилення, і, коли вже ні в господаря, ні в чужинця немає сил нанести удар, над ними лунає пісня третього. Самки до таких сутичок ставляться байдуже.

Самка зяблика

У всіх зябликів одна-єдина пісня: гомінка, бадьора, красива і коротка. Любителі й знавці пта-шиного співу і на слух уловлюють у ній деякі нюанси початку і кінцівки, але її не можна поплутати з піснями інших птахів. У дні утвердження прав на гніздові ділянки найбільш завзяті виконують її до п'ятнадцяти разів у хвилину: дві секунди — пісня, дві секунди — пауза. Це межа. Співають завжди на повен голос, із такою силою, що гучніше вже й не можуть, чи це в центрі великого міста або в глухому куточку заповідного лісу. Коли наприкінці квітня, перед прильотом солов'їв, ідеш уздовж полезахисних смуг, ці пісні звучать безперервно, як парадний марш зустрічі. І в позі виконавця напруга і пристрасть.

Нерідко буває і так, що в привітний, сонячний ранок раптом обірве спів один, за ним — його сусіди, і з дерев тільки-но й лине неспокійно-моно іонне «рррю-рррю-рррю-рррю...». А через годину-другу виповзе з-за стіни дерев сиза хмара і проллється над лісом чудовим дощем. Але цей збіг із тих, що бувають навіть у найабсурдніших прикмет, зяблики ж рюмлять, коли стривожені чимось більш небезпечним для них, аніж близькість дощу (рюмлять вони і в посуху і співають у найбільш дощові дні). Один співак, обравши місце неподалік від гнізда яструба великого, з того дня, як яструб-матір стала проводити час не на гнізді, а на його улюбленому дереві, рюмив із ранку до вечора, переходячи на спів лиш у ті рідкісні хвилини, коли його мовчазна сусідка годувала пташенят або обідала неподалік сама.

Із цим ритмічним звуком можна було б пов'язати походження назви птаха: коли чуєш його в непогожу днину, здається, дійсно змерз (озяб) співак і скаржиться, що не може зігрітися. Але лине це «рррю-рррю...» у найтеплішу пору року, в клопотливі дні гніздових турбот, і не чутно його ні тоді, коли в лісах ще тримається зима, ні тоді, коли починає лютішати осіння негода. В народній назві тварини зазвичай відображено або місце, або подоба, або голос, повадки, улюблений корм. Жоден із цих ключів до зяблика не підходить, адже в давні часи в селах у нього було ніби два імені. Власне зябликами називали самців, що зимували на самоті, а влітку і навесні всіх називали юрками. Нині «юрок» залишено за іншим птахом, близьким родичем зяблика. Навесні й восени ці два види часто летять спільними зграями.

Латинська ж назва зяблика у перекладі означає юрок холостий, одинак, нежонатий, адже при всій красі й голосистості самців їхні самки одні з найбільш непомітних мешканок лісів. Вони й прилітають пізніше, й відлітають раніше, і голосом і убранням бідніші. Зате в сім'ї зяблика один будівельник — самка. Від її вміння збудувати гніздо залежить і доля майбутнього виводку. В мистецтві маскування ця майстриня часто не знає рівних у своєму пернатому оточенні. Щільне, те-пле, акуратне гніздо зазвичай має вигляд непримітного наросту в основі гілки, що відходить від стовбура, оброслого лишайниками потовщення розвилки. На березі воно ніби обклеєне ззовні тонкими клаптиками берести, на дубі в його стінки вплетені стеблинки моху.

Але іноді природний талант дає осічку. Одна самка, спокусившись купою грачиного пера, наскубаного яструбом великим у сосновому лісі, замість того аби покласти кілька пір'їнок усередину гнізда, облицювала його ззовні. На червонуватому стовбурі сосни чорна купа сама лізла в очі і, звісно, була зідрана кимось із лісових розбійників. Інша вибудувала громіздку, клочкувату і кособоку будівлю з вати на кущику бузини і поплатилась не тільки яйцями, але й своїм життям. Самка зяблика, що насиджує, лежить па яйцях так міцно, що не завжди покидає гніздо, навіть у випадку смертельної небезпеки.

Участь самця в будівництві весняного гнізда сумнівна аби наміть виключена зовсім, Але там, де в зябликів може бути два нормальних виводки в сезон, самець нерідко допомагає, самці, розбираючи перше гніздо і при носячи їй матеріал, щоб прискорити спорудження другого.

Зяблик — один із небагатьох птахів, хто без остороги ставиться до людини за будь-яких обставин. Співаючий самець дозволяв дивитися на себе з відстані трьох-чотирьох метрів, не виявляючи ніяких ознак занепокоєння. Самка дозволяє спостерігати за будівництвом гнізда майже з такої ж відстані. Злітків батьки можуть годувати буквально під ногами перехожих. Ця особливість поведінки в жодному разі не наслідок тривалого життя зябликів у містах. Лісові птахи вирізняють-ся ще більшою довірливістю, яку при першому знайомстві можна визнати за сталу звичку, що ви-никла при довгому утримуванні в неволі: виростили, мовляв, співака в клітці, принесли навесні в ліс, випустили — живи, мовляв, як усі! Так можна було б пояснити поведінку одного птаха. Але за час прогулянки лісовими дорогами і стежками можна зустріти десяток зябликів, які спокійно будуть збирати корм, поки не підійдеш до них упритул. Улюблений корм дорослих птахів — різноманітне насіння. Пташенят же вигодовують комахами, від яких у гніздову пору не відмовляються й самі.