Кожен передвесняний день додає дає чотири-п'ять хвилин світлого часу. Але однаково короткі дні в лютому: починаються пізно, закінчуються рано. В останні миттєвості ночі, перед світанком, десятки тисяч ворон, галок і граків ніби в панічній утечі залишають ночівлю й розлітаються до звичних місць годівлі. В птахів немає прагнення випередити один одного до світла, багато з них буде ще дві години досипати на деревах серед міських кварталів, перш ніж голод змусить їх спуститися донизу. Але те місце, де проводять кожну ніч, необхідно всім покинути ще в темряві й повернутися туди тільки в кінці сутінок, ніби зберігаючи його в таємниці від сторонніх. І це суворе правило не сміє порушити жодна ворона, ні грак, ані галка.

Пташиний сніданок - справа швидка: хто ситий запасами минулих днів, хто розжився на великий шмат і ховає його залишки чи в сніг, чи під язик. До полудня вже сидять у напівдрімоті на деревах, дахах, парканах і просто на снігу, але невдовзі якась незрозуміла настороженість опановує ворон: усі мовчать, але дивляться в один бік, де ось-ось щось трапиться. Прямо як перед грозою чи іншою стихійною пригодою, передчуття яких нам, людям, давним-давно невідоме. І дійсно, раптом за якимось сигналом ворони здіймаються в повітря і, поспіхом набравши метрів сто висоти, летять безладною зграєю, але всі в один бік. За ними зрідка ув'язується кілька галок, один-два граки.

ТІ, хто звернув увагу на пташиний переполох, зазвичай передбачають небагато. Хтось подумає, що це сум'яття викликане завірюхою або Іншою переміною погоди, яка насувається, що подалося нарешті вороння в свої рідні ліси, що просто налякані птахи літаком, який пролетів. Але, пролетівши метрів триста-чотириста, ворони, ніби схаменувшись, повертають назад і в якомусь радісному збудженні парами й поодинці стрімко кидаються до покинутих місць. Подаючи неголосне, гуркітливе каркання, з викрутасами и гонитвою одна за одною падають вони донизу й знову розсідаються на деревах, дахах і антенах, і знову всі мовчать, а потім поступово починають займатися своїми воронячими справами, ніби й не було ніяких приводів для недавнього занепокоєння.



Понад тридцять років приглядаюсь я до життя і поведінки ворон, сотні разів бачив такі ось раптові польоті, але так і не виявив жодного зв'язку їх із погодою ні в найближчі години, ні в наступну добу. Та й трапляється такий переполох у воронячому світі і серед ясного дня, і під низькими хмарами, й у відлигу, й у міцний мороз. Це не що інше, як наймасовіша й поширена гра, в якій одночасно беруть участь десятки птахів із кількох кварталів.

Навесні залюбуєшся повітряними іграми пари сиворакш чи змієїдів, коли птахи крило-о-крило злітають за хмари і падають звідтіля, ледве помітні через швидкість. Це радше не ігри, а танці в польоті. Танцюють на воді пірникози І мартини малі, на землі — журавлі, в повітрі — хижі птахи. Але якщо всі інші наші птахи виконують їх як особливий шлюбний ритуал перед початком гніздування, то ворони — всю зиму, ніби бажаючи хоч якось скоротити нудний час вимушеного перебування в місті.

Взимку ворона просто-таки не переносить самотності, але й серед тисячної зграї рідко помітиш пару, яка в дуже стриманій формі виявляє подружню прихильність, що може полягати в ненав'язливому супроводі партнера, в захисті його від деяких замахів із боку своїх же, в скупих пташиних ласках, які нічим, однак не нагадують гру, Я не знаю інших птахів, окрім журавлів, ворони і її недалекого родича крука, охочих до ігор, що не пов'язані хоч-якось із взаємним залицянням. І, здається, ворона тут посідає верхній щабель: ні в кого не буває більшого різноманіття в розвагах, як у неї.



Кожен лютневий день на чотири хвилини довший учорашнього, і на стільки ж розсуваються межі пташиного часу, яке у ворон йде не тільки на пошуки корму, переховування зайвих шматків, купання в відсирілому снігу, чищення пера, відпочинок і облаювання котів на дахах, але й на різні ігри, зміст яких не завжди надається якомусь переконливому тлумаченню.

Під час несильного вітру ворони найчастіше розважаються в парному польоті, який зручніше й на цей раз назвати танцем, а не грою. Його виконують над високими будівлями, береговими обривами, кар'єрами і щільними лісосмугами, від яких відображуються невидимі повітряні вихори. Легко, вільно і сміливо, з очевидною насолодою ширяють і перевертаються в цих вихорах чорнокрилі птахи, то повисаючи на гребені повітряної хвилі, то пірнаючи в соколиному кидку в набігаючий потік, щоб через мить без жодного помаху крильми піднятися на ту ж висоту. Це саме парні танці, але пари в них не сімейні. Ніколи не буде ворона сама одна виконувати те, що робить у парі. Поява першого ж птаха над куполом старої церкви слугує запрошенням до танцю і летять до нього сусіди з навколишніх дахів і подвір'їв, змінюючи один одного. Одні віддаються цій забаві, навіть не долетівши до місця першої годівлі, інші не заспокоюються до самої півночі (але це, напевно, вже справа пташиного віку). Не раз доводилося таке бачити при світлі прожекторів над вежами Кремля, куполами Василія Блаженного, надбудовами Історичного музею.

Іноді в вітряні дні птахи ніби влаштовують змагання на точність посадки. В них беруть участь обов'язково кілька птахів (принаймні не менше двох, інакше це вже буде не змагання). Ворони одна за іншою, дотримуючись якоїсь черговості, націлюються на кінчик антени або громовідводу, планеруючи на нього назустріч вітру. Що сильніший вітер, то важче присісти на кінчик шпиля. Той, кому це вдається, не затримується на місці більше двох-трьох секунд, поступаючись місцем наступному. Якщо черговий промахнувся, він повторює спробу після інших. Гра триває годинами, кілька разів змінюються її учасники, і ніякої штовханини, жодної дріб'язкової сварки чи порушення правил, і тільки якщо ворона затримається на шпилі довше належного, її сполохують, але в цьому немає справжньої загрози.



Доволі поширена гра, для якої напрошується цукеркова назва «Ану, відбери!». Вона має вигляд як напад і погоня одного чи кількох птахів за власницею шматка, риб'ячої голови чи кісточки. Птах сам викликає на це одну-дві сусідки, за якими ув'язуються й інші. Не випускаючи шматка з дзьоба, викручуючись і змінюючи напрямки, втікає від погоні ворона, а за нею мовчки, тісною групою, повторюючи всі її маневри, невідступно летять переслідувачки. Якщо 6 заводійка дійсно хотіла 6 урятувати свою здобич, вона 6 припустила б із нею подалі, й ніхто 6 за нею не погнався. Багато ворон вечорами летять у спільних зграях на ночівлю, тримаючи в дзьобі те, що не встигли з'їсти на місці, і ніхто з тих, хто летить поруч, не намагається відібрати чи змусити кинути шматок.

Завершується гра-погоня найчастіше тим, що закоперщиця випускає шматок, за яким пікірує перша з погоні й ловить його іноді на льоту, а ставши власницею предмета гри, ховає його в сніг чи сама викликає нову погоню. Але буває і так, що переслідувачки швидко гублять інтерес до гри і відстають одна за іншою, а та, котра все починала, всідається на стовп чи дах і оглядається прямо-таки з виклично переможним виглядом: «Ну, мовляв, чия взяла!». І в цій грі ніколи не допускають не тільки ударів, але й навіть погрожуючих рухів.

Давню гру ворони з собакою, що стала великою рідкістю в наші дні, можна побачити тільки на околиці міста. В ній три учасники: пес і дві ворони. Одна повинна смикати собаку за хвоста, інша не пропустити момент і схопити кістку. Решта птахів, скільки 6 їх не було, просто глядачі. Ворони затівають гру, коли пес лежить, затиснувши кістку в передніх лапах. У птахів тонкий і точний розрахунок: із такого положення чотирилапий партнер не може миттєво скочити і кинутися на ворону, що стоїть навпроти нього, яка це прекрасно знає й тримається дуже сміливо й самовпевнено.



Кістка як здобич не потрібна нікому, на ній жодного шматочка м'яса, й у середині вона пуста. Ризик для ворон невеликий ще й тому, що вони ведуть гру не з будь-якою собакою, а з добре знайомою бродячою, розумною дворнягою, яка розуміє чого від неї хочуть. Вона навіть не повертається на ту, котра смикає за хвоста, хоча птах старається з усіх сил. Якби пес схотів по-справжньому пристрахати ворону, він попередньо взяв би кістку в зуби. Гра його забавляє, і ні він, ні ворони всерйоз один одного не бояться, й ставляться звір і птахи один до одного цілковито незлобливо, як і належить у грі. З таким псом вороння без остраху риється в одній купі сміття, але якщо на пустирі з'являється чорно-строкатий спанієль, усі всідаються що вище й нізащо не спустяться, чим би їх не зваблювали, поки не втече додому короткохвостий і довговухий собака, для якого найвища насолода — упіймати птаха.

У цій грі чиниться дія заради досягнення певної цілі, хоча зовсім не голод спонукає птахів розігрувати напад. У кожного з них є запас у снігу на тому ж пустирі, і частина його обов'язково стане здобиччю тієї ж дворняжки, але птахи навіть не зроблять спроби, щоб захистити його. «Глядачі» осягають прийоми цієї гри, але навряд чи кому вони згодяться в природних обставинах: затіяти подібне з диким хижаком — означає ризикувати власною головою. Щоправда, орлів вони іншим разом смикають за пір'я, вимагаючи поквапитися й звільняти їм місце на туші великого звіра, що загинув від стихії чи кулі.

Деяким воронам вочевидячки не вистачає короткого зимового дня для всіх розваг. Літні, бувалі птахи швидко засинають із настанням темряви і навіть до феєрверку святкового салюту ставляться байдуже. Такі й всідаються разом, щоб виспатися, не заважаючи один одному. А на інших деревах обов'язково знайдеться хтось із молодняка, що шукатиме й серед сплячих собі компанію для забави. Обережно, бочком підбирається ворона до сплячої сусідки й тягне її за пера крила. Але розбуджена заміст того, аби прийняти запрошення, ображено кричить і перелітає на іншу гілку. З боку це виглядає доволі безневинними пустощами й зовсім не схоже на ті скандальні сцени, які влаштовують на спільній ночівлі горобці хатні, що нападають на сусідів з явною озлобленістю. Галок і граків, що сидять поряд, такі ворони-«6ешкетниці» не чіпають.



Хоча іноді, коли у ворон, либонь, гарний настрій, вони охоче заграють з іншими птахами, навіть доволі далекими в родинних взаєминах. Якось по ранньому першольоду на дзеркальну кригу опустилася відпочити зграя мартинів звичайних, серед яких невдовзі опинилася ворона. Вона походжала, ледь ковзаючи по кризі, але з таким задерикуватим виглядом, чіпляючи то одного, то іншого мартина, поки не знайшла такого, який був не проти затіяти гру. Ворона підкрадалася до нього то з одного, то з іншого боку, обережно тяглася дзьобом до лап, ніби намагаючись ухопити за пальця. Мартин не сходячи з місця, відповідав тим же. Але невдовзі йому набридло це заняття, а ворона не знаходячи більше взаємності, полетіла й почала ганятися за мартином, що ширяв у небі, так само як ганяється за яструбом, канюком або шулікою.

Видно, не завжди напад на хижака, що летить, викликаний бажанням звести якісь старі родові рахунки. Позірна запеклість нападаючої ворони не завжди може бути справжньою. Але хижак є хижак, і мотиви напрошуються самі собою.

Є у ворон ще кілька ігор, у яких вони беруть участь парами, групами, по одному, але жодна з них не запозичена в інших птахів, а вигадана ними самими. Це не лише підкреслює воронячу непересічність, але й свідчить про здібності розумних птахів до таких дій, які до розуму тільки найвищим представникам тваринного світ. Ті форми поведінки, про які тут йдеться, можна без усілякої умовності назвати іграми, що не ґрунтуються на якихось життєвих потребах (ловля здобичі, захист гнізд тощо), які могли б згодитися в інших ситуаціях складних взаємин птахів із навколишнім світом.

 Безумовно, ворони — унікальне створіння природи. Вони кмітливіші за інших птахів із числа давніх супутників людини, чудово засвоюють досвід не тільки свого, але й інших видів, беручи з нього, що потрібніше самим. Спеціальної уваги заслуговують сигнали оповіщення, взаємини всередині зграї й приналежність до зграї, особливий «поховальний ритуал», яким ніби відзначають загибель кожної одноплемінниці, і багато іншого.