Мабуть, не кожному з вас щастило побачити глухаря — великого птаха родини тетеревиних. Річ у тому, що нині глухарі в невеликих кількостях збереглися на Україні лише в деяких районах Полісся і Карпат, Чому ж так сталося? В давніх-давен глухар був одним найцінніших мисливських птахів, ому полювали на нього повсюдно заради смачного м'яса. Особливо винахідливі мисливці робили це й ранньої весни на токовищах. До того ж водяться глухарі на землі, а тому частенько пташенят поїдають різні хижаки. Але головна причина зменшення чисельності глухаря — зміна природного середовища — вирубування старих лісів, осушення лісових боліт.

Уже чимало років полювання на глухарів в Україні заборонено. Щоправда, браконьєри будь-що намагаються здобути нього птаха. Незважаючи на ці охоронні заходи, чисельність глухарів не збільшується. Саме тому слід особливо пильно охороняти глухарів і місця, де вони ще збереглися. На жаль, таких місць стає все менше й менше.


Самець глухаря

Глухарі дуже обережні птахи, через те побачити їх у лісі непросто. Але на короткий період втрачають обережність, і тоді їх можна спостерігати навіть зблизька, звичайно, добре замаскувавшись. Це період шлюбних ігор глухарів — токування, який припадає на початок весни. У лісі ще лежить сніг, а глухарі-півні завбільшки із свійську гуску вже збираються по кільканадцять особин у закутках старого шпилькового лісу, якнайдалі від людських осель і там на землі або на деревах «виспівують» свої шлюбні пісні, супроводжуючи їх характерними, досить кумедними рухами. Пісня глухаря — це набір звуків, що їх мисливці влучно назвали «клацанням» або «точінням», які чергуються у певній послідовності. Вона не така гучна, як «бурмотіння» і «чуфикання» тетеруків, близьких родичів глухарів, але у тиші вранішнього лісу її чути досить далеко. Ці характерні звуки викликають у серці невимовно хвилююче почуття. Якось я записав пісню глухарів на магнітофонну плівку і потім удома не раз слухав її.

Зустрічі з глухарями запам'яталися мені особливо яскраво, зокрема у лісах Українських Карпат.

Вперше потрапивши у цей край невимовної краси, край легенд і переказів, я був вражений до глибини душі. Подовгу милувався гірськими краєвидами, широкими плаями, слухав голос трембіти.


Самка глухаря

Гірські хребти у Східних Карпатах невисокі, вкриті переважно старими буковими і ялиново-смерековими лісами. Ближче до вершин ліси поступаються полонинам. Щоб дістатися токовищ глухарів у найвищому поясі старого ялинового лісу, доводилося довго йти звивистими, спеціально прорубаними стежками-серпантинами, долаючи круті підйоми. Такі стежини для пішоходів і вершників (нині деякими з них їздять і невеличкі трактори) проклали ще у давнину мисливці і лісники майже по всіх хребтах Карпат. Тепер вони дбайливо доглядаються, вчасно ремонтуються. Звичайно, взимку, коли випадає глибокий сніг, ходити по цих стежках можна тільки на лижах. Я приїздив у Карпати завжди наприкінці квітня — на початку травня. У цьому краї весна особливо мальовнича. Біля підніжжя гір, де течуть бурхливі річки, зовсім тепло: зійшов сніг, зацвіли весняні квіти, літають метелики. А вище — вже холодніше, латками лежить сніг. На вершинах він ще неторканий. Стежка в'ється спершу молодим лісом, вище росте старий буковий праліс, а на повороті перед тобою несподівано відкривається чудовий краєвид сповитих туманним серпанком гірських далей. Це старий вітровал, на якому де-не-де лишилися рештки зламаних дерев. За ним — знову буковий праліс, а ще вище — ялиново-смерековий. Велично, мов колони стародавнього храму, стоять предковічні дерева-велетні. Для фотолюбителів тут стільки захоплюючих сюжетів, що спершу розгублюєшся — з чого ж почати? І не лише чудові краєвиди, не лише весняне різнобарв'я, а й співи численних птахів, пахощі паруючої землі, молодої трави, першої зелені вливаються в душу, сповнюючи її тремким хвилюванням, яке довго не полишає тебе.

Під кронами старих дерев сутінки, хоч сонце вже підбилося височенько. Дзюрчать струмки, зливаючись у потічки, які в долині впадають у річку. Ми звертаємо з стежки круто вгору і, зав'язаючи у глибокому рихлому снігу, йдемо крутосхилом до невеличкої хатинки-колиби, збудованої з товстих ялинових кругляків. З полегшенням скидаємо свою важкеньку ношу і сідаємо на широкі дерев'яні лави, вкриті запашними смерековими гілками. Зі мною двоє моїх давніх друзів — працівники місцевого лісокомбінату, які доглядають і охороняють це унікальне глухарине токовище, я сам пересвідчився у цьому. На токовищі водночас можна було бачити сім-вісім півнів і чути пісні ще не менш як десяти інших токовиків. В наш час токовище можна вважати унікальним.
Глухаря в польоті

У цій маленькій колибі у хащі карпатського ялинового пралісу, в якій було так затишно, так хороше, я провів багато чудових годин у колі цікавих співбесідників. У мій перший приїзд (а саме про нього я й розповідаю) я поставив собі за мету не лише фотографувати, а й записати на плівку глухарині «співи». От і довелося нести до колиби подвійний вантаж апаратури і обладнання. Я дуже вдячний моїм друзям, без них я попросту не впорався б. Крім апаратури, ми взяли ще й теплу вдяганку, бо вночі тут, у горах, таки добре пробирає морозець.

Діставшись до місця, стали обживатися: розпакували вантаж, заварили запашний чай з гірських трав, смачно пообідали і спланували наступні наші дні. Токування у глухарів починається удосвіта. Отже, з колиби ми мали вийти ще вночі. Нечутно й обережно, щоб не налякати птаха, який, можливо, ще звечора сидить на дереві коло свого токовиська, слід було залізти у намет і сидіти там тихенько до самого світанку. З огляду на це, ми уважно вивчили підходи від колиби до намічених трьох наметів-хистів, складених із щільно переплетених ялинових гілок довкруг стовбура старого дерева, де, за спостереженнями моїх друзів, найактивніше токували старі, «досвідчені» півні. А це дуже важливо, бо півні-токовики не тільки різняться віком, але й кожен має свій «характер».

Наша попередня «розвідка» була, як з'ясувалося, дуже доречною: одна річ йти крутосхилом униз, долаючи глибокий сніг, вдень, при яскравому сонячному світлі і цілком інша — брести навпомацки у темряві, мовчки, пильнуючи, аби під ногами не тріснула суха гілочка і не зіпсувала всю справу. Та ще й апаратуру тягти, і теплий одяг, бо ж доведеться сидіти на морозі кілька годин підряд, і ковдри, щоб вкутати ноги. Я розповідаю про все це так детально, аби ще раз підкреслити, що фотополювання, звукозапис у природі справа далеко не проста і вимагає чималої витримки, терпіння і доброго фізичного гарту.

І от нарешті настала довгождана мить. Подолавши не без пригод невелику відстань від колиби до свого намету, яка здавалася мені нескінченною, я змокрілий від важкої ноші й хвилювання, заліз нарешті у намет, всівся на товстому чурбаку, розклав довкола себе все своє складне обладнання і став наслухати. Тиша довкруг була така, що я чув биття свого власного серця. Ніде ані шелесь! «Чудово! — подумав я.— Значить, нікого не налякав».


Глухар з самками на токовищі

Десь у верховітті прошумів легенький вітрець, і я з тривогою подумав, чи пощастить мені сьогодні з погодою. Бо коли не буде сонця, день видасться похмурний, може не вистачити чутливості плівки, і знімати тоді неможливо. Адже птахи — це рухливі об'єкти, зробити їхні знімки можна лише за експозиції 1/100—1/50 секунди. Та й голосів глухарів не запишеш, коли вітер зашумить-загуде.

Вітрець стих, і знову запала тиша. Минув якийсь час, я відчув, що мерзнуть ноги. Довелося робити сидячі силові вправи, щоб зігрітися. Це трохи відволікло мене від тривожних думок. Несподівано десь поблизу хруснула зламана гілка, зарипів сніг і почулася важка хода. «Не інакше, як великий звір»,— подумав я, намагаючись розгледіти щось крізь віконце у наметі. Але у передсвітанковій напівтемряві не видно було нічого. Знову хруснула гілка, кроки стали віддалятися і невдовзі стихли. Мабуть, то був олень, яких тут чимало, а може, й ведмідь: вони вже прокинулися від зимової сплячки і бродять лісом у пошуках поживи. Добре, що оминув нічний гість мій прихисток. Що не кажіть, а зустріч віч-на-віч з ведмедем у нічному лісі — не вельми приємна річ.

Почало світати, і раптом просто наді мною, на верхівці старезної ялини зазвучала чудова мелодійна трель гірського дрозда. Мені часто доводилось чути на світанку співи соловейка, вільшанки, чорного і співочого дроздів. Але тут, у горах, у засніженому лісі дзвінкий голосок гірського дрозда прозвучав якось особливо несподівано й урочисто. Цей спів був ніби сигналом. На нього по хвилі відгукнувся другий дрізд, третій... Почалося справжнє змагання лісових співаків, яке не можна було слухати без хвилювання.


Глухар біля лісової стежки

Але що це? Десь зовсім близько у кроні ялини гучно зашурхотіли крила. Великий птах прилетів і сів на дерево майже над моєю головою. Він, глухар! З'явився нарешті! Серце моє калатало від хвилювання. З цієї миті мене охопило одно-єдине бажання — побачити нарешті глухаря, почути його пісню. Але знову стало тихо. Минула хвилина, друга, а може, й більше, і я вловив звук, який ні з чим не сплутаєш — це було «клацання» глухаря. «Чак-чак»,— вимовив птах зовсім тихо і замовк, наче прислухаючись до лісової тиші. Потім повторив трохи голосніше своє «чак-чак» іще раз і нарешті почав співати. Недарма цю частину пісні глухаря мисливці влучно назвали точінням. Ці звуки справді дещо нагадують шерхотіння ножа або коси по точильному каменю. «Чи-жі-чи-жі-чи-жі» — ллється пісня глухаря кілька секунд, потім він замовкає на хвилю і знову починає.

Не в силах відірватися від віконця у наметі, я дивлюся на птаха, що розпустив хвіст і з гордовито піднятою головою походжав по снігу, описуючи кола довкруг високої ялини. Він був від мене зовсім близько — метрів за вісім—десять, і мені добре було видно очі глухаря, червоні брови, пір'ячко його не дуже яскравого, та все ж красивого шлюбного вбрання. Птах увесь час кружляв навколо дерева, ие опускаючи голови, отож час від часу спотикався об сухі гілки, що лежали на снігу. Це було кумедне видовище. Спершу я не міг збагнути, чому усі без винятку півні, а не лише «мій» токовик, дивляться весь час угору, виспівуючи свої пісні. Зрозумів я це трохи згодом.


Самка глухаря на гнізді

Невдовзі я вже спостерігав за п'ятьма токуючими півнями, кожний з яких походжав своїм чітко визначеним маршрутом, не заходячи на «територію» сусіда. Аж ось сталося дивне: півні збіглися докупи, і між ними зав'язвлися запеклі бої. Спершу вони досить довго ніби викликали супротивника на двобій, ніби лаяли один одного, все більше і більше роздратовуючись. Відтак один із них хапав другого дзьобом за пір'я на шиї чи на грудях, а той кидався на нього і починав бити крильми. В повітрі кружляло пір'я і лунав такий шум крил, наче билися заковані у лати середньовічні лицарі. Супротивники змагалися нерідко до крові. Аж тепер я збагнув нехитру «механіку» токовища. Токовики спокійно походжають по своїй токовій ділянці і співають лише доти, поки на дереві чи неоддалік на землі не з'явиться курочка-глухарка. Ось чому всі вони під час токування дивляться вгору — бояться проґавити момент появи самички. Як тільки вона прилітає, увесь порядок порушується. Півні збігаються туди, де вона сіла, і починається бій. Спостерігаючи за ним, курочка обирає собі пару. Цікаво, що серед старих півнів-токовиків є кілька молодих, які ще не вміють як слід токувати. Старі півні, як правило, не чіпають їх, а лише відганяють від токовища. Але трапляється й так, що самичка обирає собі пару саме серед цих «зелених» глухарів.

Багато цікавого побачив я того дня, сидячи в наметі на токовищі. Бувало, токовики наближалися до самісінького намету. Я навіть руку висунув у віконце, але глухар не злякався, не відлетів. У розгар токування птахи поводяться дуже сміливо, і якщо не дуже вже виявляти себе, не звертають жодної уваги на намет. Того дня мені пощастило зробити чудові записи глухариних пісень і навіть шуму запеклої бійки токовиків, а наступного дня записати зоряну пісню гірського дрозда. Значно складніше було з фотографуванням. В перші дні нам дуже не пофортунило на погоду. Вона була безвітряна, але похмура, і між сьомою і дев'ятою годинами ранку, в розпал токування, освітлення було слабеньке, і я не зміг зробити не те що хорошого, а й посереднього знімка. На жаль, тоді я не мав електронної лампи-спалаху, яка дає змогу знімати при будь-якому освітленні. Тому доводилося у буквальному розумінні слова сидіти й чекати погоди. Це, звичайно, не могло не зіпсувати мені настрою. Було гірко й досадно. Ще б пак! Десь о десятій—одинадцятій годині, коли всі токовики розлітаються з токовища, проглядає сонце, ополудні воно яскраве, наче сміється над горе-фотографами. Лише на третій чи на четвертий день сонечко нарешті змилостивилося над нами і таки подарувало нам свої промені уранці. Отож мені вдалося зробити кілька цілком пристойних фотознімків токовиків у різних позах і курочки-глухарки саме в той час, коли вона приземлилася на токовище і викликала бурю у товаристві поважних токовиків.


Глухар токує

Це велике токовище, на якому мені довелося побувати ще не раз, збереглося лише тому, що мої друзі — працівники лісокомбінату — ревно і пильно його охороняли. Туди не змогли дістатися не лише браконьєри, а й всюдисущі туристи. Протягом кількох років у колибі на токовищі працювали виключно науковці-зоологи і фотографи-анімалісти. Саме це й дозволило зберегти токовище порівняно близько від населених пунктів. Учені зробили багато цінних наукових спостережень з життя глухарів, запропонували заходи їхньої охорони. Але охорона рідкісного виду може бути дієвою, результативною лише тоді, коли охоронятиметься цілий ландшафт, ціла екосистема, в даному випадку — екосистема старих букових і ялинових гірських пралісів з усім комплексом її тваринних і рослинних компонентів. В такому разі в цій екосистемі водночас із глухарем будуть збережені й інші рідкісні цінні тварини: бурий ведмідь, благородний олень, лісова куниця, рябчик, тетерук, пугач тощо.