У заповідниках України я вивчав тваринний світ дуже своєрідних степових, лісостепових, приморських і плавневих ландшафтів, які ще збереглися в деяких районах степової зони Азово-Чорноморського узбережжя і пониззя великих річок — Дунаю, Дністра і Дніпра.

У середи ні травня ми з групою студентів-біологів вирішили побувати на напівзатоплених острівцях Дніпро-Бузького лиману. Тихого сонячного ранку вирушили моторним човном з села Рибальче у рибний заповідник «Червона хатка», на території якого знаходився заповідний пташиний острів. Як завше, я був обвішаний різною фотоапаратурою, та найбільші надії покладав на дзеркальну німецьку широкоплівкову камеру з сильним телеоб'єктивом, що дозволяв фотографувати птахів на гніздах, не турбуючи їх. Спершу ми заїхали до центральної садиби заповідника, розташованої на мальовничому острові серед численних рукавів Дніпра перед їх впадінням у лиман. Одержавши дозвіл на відвідини пташиного острова, ми за якихось півгодини були на місці. Пливли протокою, обабіч якої стіною стояв очерет. Пливли дуже тихо, вимкнувши мотор, користуючись по черзі то веслами (там, де можна було гребти), то довгою гнучкою жердиною з розвилкою на кінці. Така жердина дуже зручна: впираючись у стебла і коріння водяних рослин, вона не так глибоко грузне в мулисте дно, її легко витягнути, і водночас вона дає можливість робити сильний поштовх, який дозволяє гнати човна не тільки по чистій воді, а й крізь зарості водяної рослинності, що місцями утворює густі, непролазні хащі. Така жердина конче необхідна для пересування у плавнях.


Кобилочка солов’їна

Цього разу правив один із моїх попутників. Річ у тому, що я тримав напоготові фоторушницю - спеціальний пристрій, який складається І приклада, що міцно впирається у плече, механізмів наведення на різкість і спускового гачка, який дає можливість дуже швидко і водночас плавно натискувати на кнопку апарата. В ті перші повоєнні роки, про які я оповідаю, у продажу фоторушниць не було, отож доводилося лаштувати такі пристрої самому. Проте хочу сказати, І що вони мене ніколи не підводили. З їхньою допомогою я зробив не одну сотню чудових знімків найполохливіших тварин.

Наш човен, мов привид, ковзав крізь зарості. І саме така обережність дала нам змогу побачити безліч цікавого.

Повітря було сповнене багатоманіттям звуків: квакали численні жаби, співа-1 ли пташки в очеретах. Особливо виділялися у хорі болотяних співаків очеретянки — дрібні пташки, які гніздяться серед надводної рослинності, і серед них найбільша — велика очеретянка. Її спів, що його рибалки досить влучно передають словами «карась, карась, карась, лин, лин», увесь час долинав то справа, то зліва, і ми кілька разів зблизька бачили цього птаха. Вчепившись міцними лапками за очерет, він невеличкими стрибками рухався вгору по стеблу аж до самої метілки, невгамовно виспівуючи свою пісеньку. Двічі нам вдалося, непомітно виринувши з-за повороту, наблизитися до великої очеретянки на відстань «фотопострілу». і я зробив кілька знімків.

Час від часу попереду нас злітали качки, перебігали по килимку водяних рослин курочки, перелякані лиски ховалися у заростях.

Особливо зацікавила моїх молодих супутників пісенька очеретянки — кобилочки солов’їної. Справді, спів її так нагадує сюрчання цвіркуна чи цикади, що важко повірити в те, що це співає птаха. І лише коли побачиш її на власні очі на вершечку очерету, сумніви зникають.

На невеличкому плесі ми запримітили маленьку темну копичку, з якої тихенько, майже непомітно ковзнув у воду, а відтак пірнув якийсь птах. Власне, тільки я один знав що це птах, а не якась інша істота. Моїм супутникам ще не доводилося бачити його. Скільки ми не придивлялися до того місця, де птах пірнув, його ніде не було видно.


Велика очеретянка

Несподівано метрів за десять від нас виринула з води маленька голівка з кумедними ріжками по боках. Виринула і одразу знову пірнула. Почувся уривчастий хрипкий крик, на який десь попереду обізвався такий же.

— Це великий норець,— сказав я друзям,— або, як його ще називають у народі, пірникоза. Самка сиділа на гнізді, а ми її злякали. Тепер батьки непокояться за долю своїх майбутніх пташенят. Я злегка підняв паличкою верхній шар мокрих водоростів. Під ними лежали чотири білувато-рудуваті яєчка. Наляканий норець, перш ніж покинути гніздо, встигає накрити яйця шаром водоростей з підстилки і таким чином маскує Їх, оберігає від хижака.

Я швиденько зробив два знімки гнізда, прикрив яєчка, і ми попливли далі. Протоки і плеса в плавнях — улюблені місця водоплавних птахів. Тут вони шукають Їжу, а деякі, приміром, норці, лиски, курочки, і гнізда мостять. Крім великих норців, у пониззі Дніпра зустрічаються ще норець сірощокий, трохи менший за пірникозу. і два маленькі види — чорношиїй і малий норці. Але вони надто полохливі, і побачити їх щастить дуже рідко.

Отак, спостерігаючи за різними птахами, ми випливли на широке плесо. За ним виднілися куші верболозу, дерева, над якими кружляло птаство. Цей острів і була колонія болотяних птахів.


Пірникоза велика (Норець великий)

Поблизу самого острова на сухому осокорі низько, над самою водою, сиділо кілька великих чорних птахів. Як тільки ми наблизилися до них на відстань рушничного пострілу, птахи один за одним важко здійнялися у повітря, причому кожен із них спершу припадав до води, вмочав кінчик хвоста, а вже відтак злітав. У польоті ці птахи силуетами нагадували диких гусей, щоправда дещо менших. Це були великі баклани, які живляться майже виключно рибою.

Недолюблюють їх працівники рибного господарства, адже вони поїдають чимало риби. Проте природоохоронне законодавство взяло під захист всі три види бакланів, що гніздяться на території України. Бо залишилося їх не так уже й багато, особливо малих бакланів, які вже давно стали рідкісними птахами і занесені до Червоної книги України.

Залишивши човна у кущах верболозу, ми побрели по воді, що сягала де колін, а подекуди й вище. Я попередив моїх молодших товаришів, що поводитися у колонії вони повинні дуже обережно. По-перше, щоб не злякати птахів, які сидять на гніздах, і щоб вони, злітаючи, не пошкодили яєчок, а, по-друге, берегли свої ноги, адже на дні чимало гострих гілок, пеньків, товстих, міцних, як бамбук, стебел очерету.


Малий баклан

Невдовзі ми потрапили у царство чапель їхні гнізда були майже на кожному кущі верболозу, на кожному дереві. Мостилися тут чаплі різних видів. Гілки й очерет під деревами були вкриті густим шаром білого вапнистого посліду. Птахи поводилися дуже неспокійно: з пронизливими хрипкими, далеко не мелодійними криками літали вони над нашими головами, закидаючи нас рештками їжі, а нерідко й напівперетравленими рибами.

Але як це не дивно, мої молоді супутники були веселі й бадьорі — ці маленькі і прикрощі не зіпсували їм настрою. Вони не звертали на них уваги, бо навколо було стільки цікавого!

У деяких гніздах ще були яєчка, але в більшості вже сиділи або стояли кумедні пташенята різного віку. Старші намагалися заховатися від нас і спритно лазили по гілках, тікаючи якомога далі від гнізда.

В колонії мешкали також кілька видів голінастих птахів (така наукова і назва ряду довгоногих болотяних птахів) — велика і мала білі чаплі, надзвичайно красиві, чепурні сніжно-білі птахи з довгими і міцними дзьобами, маленька жовта чапля, нічна чапля квак (одержала свою назву за своєрідний уривчастий крик, що його часто можна чути на болоті вночі), руда чапля і найбільший та найчисленніший вид — сіра чапля. Гнізда всіх цих птахів — порівняно невеликі нехитрі споруди з сухих гілочок, покладених сяк-так на гілки дерев і кущів.

Мої супутники знімали гнізда, пташенят. Я попередив усіх, щоб не брали пташенят і яєчка до рук, не ламали гілок, обираючи зручну позицію чи створюючи тло для фотографії.

Не обійшлося й без пригод.


Гніздо сірої чаплі

Нашу увагу привернуло гніздо сірої чаплі, що містилося не дуже високо на дереві. В ньому було одне-єдине вже чимале пташеня. Воно стояло на повен зріст і, здавалося, не помічало нас. Я лише швидкі короткі дихальні рухи нижньої частини дзьоба видавали його хвилювання. Я зняв пташеня на плівку. І тієї ж миті позаду нас хруснула гілка, почувся відчайдушний зойк і сильний сплеск, потім запала секундна тиша, а відтак почулося сердите бурчання.

Ми обернулися і побачили Володю, студента, який рачкував у воді і, щось мугикаючи під ніс, намагався вибратися із «запашного» намулу. З'ясувалося, що він поліз на дерево і, порушивши угоду, намагався піймати пташеня малої білої чаплі, яке, звичайно, не давалося до рук і спритно забиралося на найтонші гілочки. Володя, звісно, поліз за ним. Коли пташеня було зовсім поруч і він вже простягнув руку, щоб дістати його, гілка обламалася — і Володя шубовснув у брудну воду з висоти близько чотирьох метрів. На щастя, апарат Володя залишив унизу, на гілці, а коли падав, зламав кілька дрібних гілочок і гепнувся просто у багнисту калюжу під гніздом, де плавало кілька дохлих рибин.

Володя був короткозорий, носив окуляри. І ось тепер він терпляче шукав їх у намулі. Хлопці кинулися йому на допомогу, знайшли окуляри, і за якийсь час він уже, хоч і був брудний та мокрий, усе ж щасливо усміхався.

Пробираючись крізь затоплений вербовий ліс, ми вийшли на ділянку, де росли досить високі старі дерева, і стали перепочити. У цій місцині до чакання і цокотіння молодих чапленят і уривчастих криків дорослих чапель долучалося хрипке каркання. Ми пройшли ще трохи і на високих деревах угледіли чимало великих гнізд, значно більших і масивніших за чаплині. В них сиділи досить великі темно-бурі пташенята. Шкіра навколо дзьобиків у них була гола, неопушена. Час від часу прилітав дорослий птах "і годував пташенят. Довкола на воді лежали дохлі рибини, яких птахи губили, несучи до гнізда. Це була колонія бакланів, тих самих, які зустрічалися нам по дорозі на острів. Погода стояла тепла, сонячна, і ми мали нагоду фотографувати і спостерігати птахів досхочу.

Перетявши острів з кінця в кінець, ми вийшли з протилежного боку до великого чистоводу. І тут, на краю острова, знайшли цілу колонію великих норців. Власне, це не була справжня колонія, але на невеличкій ділянці мілководдя, де вода ледве сягала до колін, ми нарахували не менше десяти гнізд. Більшість була з яєчками, як завжди ретельно замаскованими гніздовою підстилкою. Але кілька гнізд порожніли. Очевидно, в них уже вивелися пташенята і одразу покинули домівку, щоб вести неспокійне, повне небезпек життя на воді. Щоправда, природа добре подбала, аби захистити їх від ворогів. У маленьких норців строкате оперення, і вони майже непомітні серед водяної рослинності. Ці птахи добре плавають і в разі небезпеки надовго пірнають під воду. Батьки самовіддано піклуються про своїх дітей, не залишаючи самих ні на хвилину. Коли пташенята вибиваються із сил, тікаючи від ворога, вони сідають матері на спину і вона з ними пірнає і пливе під водою. Норці надзвичайно цікаві птахи, але нам так і не вдалося їх сфотографувати, бо плавали вони далеченько і час від часу ховалися під водою. Зробити хороший знімок цих полохливих птахів вдається лише з добре замаскованої засідки, в якій треба просидіти таки довгенько.

Час було вертати додому. Провідник Петро Іванович пригнав човна на наш бік острова, звідки, увімкнувши мотора, вже по великій воді ми швидко дісталися заповідника. Дорогою з цікавістю спостерігали, як полюють на рибу річкові крячки, яких надзвичайно багато. На піщаних островах і косах в Тендрівській затоці, на території Чорноморського заповідника вони живуть колоніями.


Крячок річковий

Полюючи на рибу, крячок спершу кружляє над водою, виглядаючи здобич, відтак зависає над нею на якусь хвилю, каменем падає донизу, пірнає і ось уже злітає з рибкою у дзьобі.

Перетинаючи лиман, мої молоді супутники звернули увагу на дуже красивих пташок, що з мелодійним «рюканням» кружляли в повітрі біля самого лівого берега. Вони то змахували крильми, то переходили на ширяючий політ і час від часу щось хапали у повітрі. Коли ми виходили на берег, зграйка пролетіла зовсім близько, і ми замилувалися їхнім яскравим оперенням.

— Як звуться ці чепурні, красиві птахи? — спитав мене Володя.— Здається, я ніколи не бачив їх поблизу Києва.

— Це бджолоїдки,— пояснив я. — Є вони й біля Києва, гніздяться у високих урвищах на правому березі Дніпра. Щоправда, у місто вони залітають дуже рідко, от поблизу Канева бджолоїдок побачиш і навесні, і влітку. Щоправда, пасічники не раді їм, бо вони нерідко налітають на пасіки і ласують свійськими бджолами. Ці птахи — комахоїдні, найчастіше ловлять комах у повітрі Поїдають бабок, метеликів, але найбільше полюбляють бджіл, ос, інших бджолиних. Гніздяться бджолоїдки невеликими колоніями у стрімких лісових урвищах, де виривають собі глибокі нори з круглими отворами.


Бджолоїдки

Мені довелося кілька разів бувати в цих колоніях і фотографувати бджолоїдок біля їхніх гнізд. Для цього я спершу довго спостерігав за ними, щоб виявити мить — доведеться довгенько чекати, поки бджолоїдка визирне із своєї нірки, щоб переконатися, чи спокійно довкола. Отож, щоб сфотографувати цих красенів, слід запастися неабияким терпінням.

Ось так за один весняний день нам пощастило побачити чимало цікавих птахів і пережити багато хвилюючих моментів під час полювання на них з фотокамерою.